Любила я його як одержима, мучилася нестямно. Досі Валентин мені не брехав. Тепер він збивався, плутався. Про красуню й розумницю розповів мені сам, вульгарно підхихикуючи. Це був не він. Справа була не в так званих зрадах. Він зрадив самого себе. Вірна своєму зароку, я й тут йому не докоряла. Все це перекипало в мене всередині, як диявольське зілля, де й зміїна отрута, і жаб'яча кісточка, і корінь мандрагори. Йшло це у мене якось дивно, смугами. То жахливо (жити не можна!), а то нібито й нічого. Пам'ятаю, в самому розпалі моїх страждань ясного осіннього вечора (сонце світило, листя падало), обходячи калюжу по цеглинках, я раптом відчула, що щаслива. Та частіше було інше, біль нестерпний, ніби всередині щось рветься (напевно, серце). Але інфаркт трапився не в мене, в нього. Коли мені про це повідомили, в мене буквально затрусилися руки. Та мені треба було йти на лекції, і я зібралася. Прокляте і благословенне наше ремесло — що б не трапилося, йди читай.
Кілька днів він був у небезпеці, але, врешті-решт, видряпався, вижив. Чого варті були для мене ці кілька днів! Я металася, як собака без господаря, тільки не вила.
Коли йому стало краще, я відвідала його в лікарні. Як хворий важкий і привілейований, він лежав в окремій палаті. В головах стояв кисневий балон. Кисень, символ життя, завжди стоїть поруч із смертю (нічого немає страшнішого від кисневих подушок, темно-захисних, туго надутих, з чорними трубками і нагубниками). В палаті було багато квітів, очевидно, від його жінок. Я дивилася на довгий кощавий Валентинів череп, який глибоко запав у подушку, і мені було страшно: саме такий вигляд він матиме на смертному ложі. Він був не схожий на себе насамперед своєю відмежованістю від усього. Ця чужа людина розімкнула спечені губи й сказала:
— Рідна моя. Добре, що прийшла. Я тут без тебе занудьгував.
Якийсь словник — не його. Я поклала лице на його руку, яка нерухомо лежала долонею вгору на ковдрі. Він ледь-ледь стиснув пальці, і моє лице опинилося в його жмені. Його дужа видовжена рука була тепер волога й слаба. Я поцілувала його в долоню.
— Молодець, що не вмер.
— Старався для тебе.
Щастя, що він не вмер. Мені здається, його смерті я б не перенесла. Хоча людина може витерпіти багато чого.
Поступово він почав видужувати, місяців через два виписався з лікарні. Кинув палити, кинув пити, полисів. Волосся його, завжди рідке, тепер відступило, ніби відсунуте на задній план.
Побувавши на краю смерті, Валентин став іншою людиною. Коли почав виходити на вулицю, першого ж дня прийшов до мене і лишився ночувати. Це була перша ніч, яку він провів зі мною.
— Наша перша шлюбна ніч,— сказав він. Скільки разів за всі ці роки я мріяла про таку
ніч! І ось він був зі мною цілу ніч, і все це було не те, не так. Як би це висловити? Він був зі мною поруч, але не разом. Він був поруч, але я нічого не відчувала. Він? Він. Ну то й що? Це мене навіть налякало. "Опам'ятайся, це ж він",— казала я собі. Він помітив.
— Ніно, ти тут?
— Так, я тут.
— Мені здалося, що тебе немає.
— Тобі здалося.
Вранці він пішов. Я не нагодувала його сніданком (боялася Сайкіна). Того самого дня він поїхав до санаторію. Повернувся засмаглий, розповнілий, навіть з якимось натяком на черевце (завжди був худий і жилавий). Почав працювати, але без колишнього летючого натхнення. Став урівноважений, обережний, обачливий. Зовсім не пив. Про красуню й розумницю щось не було чути. Часто (разів зо два, зо три на тиждень) приходив до мене ночувати, на велике невдоволення Сайкіна, який поводився гідно, але ворожості не приховував.
Димка й Іван — ті, навпаки, завжди раділи дяді Валі. Він їм складав якісь паперові пароплавчики, через які.вони потім люто билися, підраховуючи, в кого скільки і яких саме. От дурники! Великі хлопчики, школярі, вони поки що не подають ознак входження в розум.
Якось уранці Валентин, надіваючи шкарпетки, несподівано сказав:
— Ніно, послухай, а тобі не здається, що нам пора збирати дітей?
Серце в мене завмерло. Збирати дітей? Це мог-х ло означати лише одне: жити разом. Може, одружитися? Не має значення. Жити разом, збирати дітей — моїх двох і його одну і ще одного — спільного...
Я барилася з відповіддю. Якось це було несподівано і хворобливо. І він барився, поставивши босу ступню на килим. Його ступню — білу, суху, дужу — я, здається, бачила вперше й дивилася на неї з якоюсь ворожістю. Щось хазяйське було в цій владній поставі...
Я уявила собі його дочку Ірину — тепер уже майже дорослу, з крупними, капризними, обметаними пушком губами. Подумки поставила її поруч із Сайкіним, хлопчиками... Ні. Нічого не виходило. І справа навіть не в дітях. Я не могла уявити собі самого Валентина — поруч, назавжди...
— Я не кваплю тебе.— Він натяг другу шкарпетку. Щось колишнє дитячо-лукаве майнуло в його обличчі; я ніби розглядала його давній кінокадр.— У тебе буде час обдумати. Я їду на зйомки місяців на три-чотири, а ти поки що на дозвіллі обдумай.
— А Олександра Федорівна? — спитала я.
— Тут усе нормально. Поки я лежав у лікарні, вона знайшла собі іншого. Головне, він буде її знімати.
— А красуня й розумниця?
— Давно не існують. По-справжньому потрібна мені тільки ти.
Валентин підійшов, поклав руки мені на плечі, зазирнув в очі — все як заведено в романах.
— Ніно, ти мене любиш?
— Так,— відповіла я правдиво.
— Чи надовго?
— Поки що назавжди.
— Все ясно.
Через кілька днів він поїхав на зйомки. Зайшов попрощатися. Вигляд мав дуже поганий.
— Чи розумно тобі їхати? Ти ще слабий після хвороби.
— Нічого зі мною не станеться. А якщо й станеться — туди мені й дорога. Бита карта. А ти все-таки без мене подумай...
Поїхав, а мене лишив думати. Виходити заміж? Збирати дітей? Боже мій, мені не хотілося. Нехай краще як було: він з дочкою в себе, а я з синами в себе...
Тут саме сталася ще одна подія. Якось увечері, прийшовши з інституту, я застала в себе в кімнаті Димку. Він був у своїй смугастій піжамі, з якої давно виріс, і мав дуже жалюгідний вигляд, але не хотів з нею розлучатися і навіть прати давав неохоче ("Каторжник, який здурів від поганої страви",— каже Сайкін, коли бачить його в цій піжамі).