— Утопія. Ще пропозиції?
— Тільки найзагальніші. Добирати людей ретельніше, довіряти їм більше, контролювати менше. І, головне, контроль має бути кваліфікований.
Усі загомоніли. Кравцов постукав по столу кісточками пальців:
— Товариші, товариші, ви не даєте доповідачеві закінчити.
— Та в мене, загалом, усе. Те, що я кажу, одним відоме, іншим неприємне, а декому просто нецікаве. Недарма професор Завалішин спить.
Усі подивилися на Емема — він справді спав. Така вже в нього була особливість: тривала промова однієї людини діяла на нього нездоланно. Щось навалювалося, м'яко давило, він поринав у сон, як у велетенський, розміром у цілий всесвіт, пуховик. Щоправда, спав він не міцно, весь час зберігав якийсь контакт з тим, що діється, і віддалено розумів, про що мова. Ось і зараз він підвів голову, розплющив очі, двічі сіпнув щокою і, двічі затнув-шись, сказав:
— Я не сплю. Я все чую.
— Виходить, мені здалося. У вас були заплющені очі.
— Повіки важкі,— мовив Емем, знову заплющив очі і опустив голову.
— Теж мені Вій,— шепнула Елла.
— Добре, що спить,— відповіла Стелла.— Не
п
дай бог, прокинеться, почне говорити... "На світанку її не буди".
— Може, є питання до доповідача? — запитав Кравцов, намагаючись ввести засідання в русло.
Маркін підняв руку:
— Дозвольте запитання. Тут нібито згадувалися двоє персонажів: кінь і тремтлива лань. Як це розуміти?
— Деканат і ми,— пояснив Співак.
— Хто кінь і хто лань?
— Кінь — деканат, а тремтлива лань — ми.
— Саме навпаки,— зблиснула оком Асташо-ва.— Тремтлива лань — деканат. Адже він тремтить, а не ми. Якби ми тремтіли, давно б не було двійок.
— А чи не можна,— не вгамовувався Маркін,— розглянути цю конфліктну ситуацію як парну гру з нульовою сумою?
— Дурниці,— відповіла Ніна.
— Товариші, товариші, не будемо ображати одне одного,— втрутився Кравцов.— У нас ще мають бути дебати по доповіді. Хто хоче виступити?
Підвівся Співак, розправив плечі, груди колесом. Штани його урочисто струменіли, не звисали — спадали.
— Все це дурниці собачі, стрясання повітря. "Абсолютна шкала, відносна..." Двійка є двійка, я її нутром чую. Сам був двієчником. Двієчник — це життєлюб, сибарит. Коли його вчасно не огріти двійкою, він так і буде кейфувати. По собі знаю. Якби не професори нашого університету, які щедро ставили мені двійки, я так би й кейфував досі. Низький їм уклін за ті двійки. Правда, тоді були інші звичаї, ставити двійки ніхто не боявся. Ось якби я вчився зараз, у нашому інституті, я б так і не став людиною.
— Роль праці в процесі олюднення мавпи,— вставила Стелла, граючи ногою.
— Саме так! Праця, праця і ще раз праця! А не ці, як їх, "зітхання десь на лавці" і не "прогулянки вночі". Ми, педагоги, повинні боротися за своє святе право на двійку. Нас гнуть, а ми не гнемося. Нас штовхають, а ми опираємось. Отже, хай живе двійка!
— Двійка, птиця-двійка, хто тебе вигадав? — спитав Маркін, але сміхом підтриманий не був.
Кравцов розмірковував, чи одразу давати відсіч демагогічному виступу Співака, чи зачекати. Вирішив, зачекати. Могутнього темпераменту Семена Петровича він побоювався.
— Хто ще хоче висловитись? Тільки суворо дотримуючись порядку денного, без ліричних відступів. Елло Борисівно, може, ви?
Елла заговорила неохоче:
— Двійок, звичайно, багато. Боротьба за успішність — це в принципі добре. Але ж треба й про студентів подумати. Які там "зітхання десь на лавці"! їм і на стільці зітхнути ніколи. Завдання, завдання... Навіть списати і то потрібен час, а його немає...
Вона сама нещодавно закінчила вуз, ще не встигла перебудуватися на викладацьку точку зору і тому завжди була на боці студентів. У ній ще не згасла класова ворожнеча гнобленого до гнобителя.
— їм створені всі умови для роботи,— зауважив Кравцов, розглядаючи свої нігті.
— Всі умови? А в гуртожиток номер два ви ходили?
— Поки що ні.
— Отож-бо, що ні. Там не умови, а суцільний жах. Днями труби полопалися, нічим навіть умитися. Ходять з чайниками до колонки. Хлопцям ще нічого, вони не страждають, а дівчатам важко... Скаржилися мені як куратору — жінка жінку завжди зрозуміє. За винятком коменданта. Ходила я до неї — така вже скіфська баба, хоч курган кругом неї насипай. Нічого робити не хоче...
— Природно,— сказав Маркін.— Людина, рівень добробуту якої не залежить від кількості і якості її роботи, нічого ніколи робити не хоче.
— А ми? — вигукнув Співак.— Наш з вами рівень добробуту якщо й залежить від кількості і якості роботи, то в зворотному розумінні. Менше працюєш — краще живеш.
— Знову перебільшення,— кисло зауважив Кравцов.— Але продовжимо засідання кафедри. Хто ще хоче висловитися?
Підняв руку Радій Юр'єв. Устав, засяяв усмішкою. Всім одразу почало'здаватися, що все добре.
— Товариші,— сказав Радій,— треба шукати необхідні компроміси. Тут багато хто намагається щось перевернути, радикально змінити. Кожен з нас, дайте лише йому волю, таких би дров наламав! Не треба, будучи викладачем вузу, намагатись вирішувати державні питання. У кожного свій фах. І лише в двох галузях кожен вважає себе компетентним — у медицині і в управлінні державою. Ніно Гнатівно, ваші конструктивні пропозиції, пробачте, наївні. Вони на рівні самолікування або, ще гірше, знахарства. Я, приміром, знаю одного хорошого математика, який раптом звихнувся і зайнявся голковколюванням; можливо, це чудова річ, але нехай цим займаються лікарі, а математики — своїми справами. На наш вік їх вистачить.
— Можу лише солідаризуватися,— схвалив Кравцов.
Радій подякував йому поклоном і сів. Ніна Асташова блиснула на нього гнівним поглядом. Підвівся Паша Рубакін і глухим, підземельним голосом заговорив:
— З приводу останнього виступу я згадав один анекдот. Можна, я його розповім?
— Тільки в межах регламенту, дві-три хвилини,— сказав Кравцов, глянувши на годинника.
— Не хвилюйтесь, я швиденько. Цей анекдот німецький, але я перекладатиму. Приходить додому чоловік і застає приятеля зі своєю дружиною, а вона дуже негарна. Чоловік говорить приятелю: "Ich muss, aber du?" (Я мушу, але ти?) У мене все. Вклався я в регламент?
— Вклались,— невдоволено мовив Кравцов,— але анекдот ваш ніякого стосунку до справи не має. Прошу решту товаришів берегти свій і чужий час і не ухилятися від теми. Хто ще хоче висловитися?