Дівчинка зупинилася й зацокотіла:
— Перша, друга — прості. Третя — друга нога, якщо було на правій, то на лівій. Четверта пустотлива, а можна й хвора. І жабки робити, й пересувки робити. П'ята — проклята, без топтушок і без відпочинку. Шоста німа, або золота, не подавати звуків і дихати із закритим ротом. Всі золоті без топтушок, так само як прості, тільки без топтушок. Якщо на ній помилка, йди на першу. Шоста може бути кочерга. Сьома — сліпа, кидати із заплющеними очима. Восьма може бути зап'ятна, або зап'ятна золота, або золота без топтушок. Зап'ятна — це нога на ногу. Хвора — за ногу триматись. Ясно?
— Ясно,— збрехав Емем, приголомшений потоком інформації, що звалилася на нього.
Все ж таки як ускладнилося життя 1 Єдине, на що він був би здатен, це "не подавати звуків і дихати із закритим ротом".
— Бачиш, як просто?! Давай зіграємо, я тобі свою битку дам.
Отже, банка з-під гуталіну називається "битка". Дівчинка простягала йому битку й усміхалася всім своїм маленьким, замурзаним обличчям.
— Спасибі,— сказав Емем,— мені тепер і на двох ногах важко, не те що на одній.
— А ти спробуй. Побачиш, це дуже просто. Всі хлопчики виучуються, навіть шизики.
Емем став на одну ногу, другу несміливо підняв і спробував підстрибнути. Нічого не вийшло. Ніби він намагався не своє тіло підняти в повітря, а всю земну кулю, яка намертво прилипла до його підошви...
— Не виходить? — співчутливо запитала дівчинка.
— Як бачиш.
— Навіть на сантиметр?
— Навіть на півсантиметра,— Емем опустив ногу.
Дівчинка дивилася так само весело, але зі співчуттям.
— Нічого, може, ти ще видужаєш. Від живої води.
Махнула йому рукою і застрибала, штовхаючи битку.
Відтоді, проходячи мимо класів, Емем завжди шукав очима свою маленьку наставницю, але жодного разу більше її не бачив. Мабуть, вона жила не тут, явилася здалеку, як дворова фея із замурзаним личком.
Жива вода, жива вода...
Для професора Завалішина живою водою було все, що він навколо себе бачив. Воно не могло його омолодити, проте наповнювало його невичерпним зворушенням. Не тільки життя, але й категорія неживих предметів: сараї, гаражі, навскісний промінь сонця, напис на стіні "Свєтка+Вовка=лю-бов" — у всі подробиці він вдивлявся пильно, уважно, жадібно. Відчуття, яке він від того мав, найшвидше можна було б назвати палким прийняттям — саме так.
Як він навчився любити життя тепер, коли його лишилося вже мало! Не маючи можливості і під* став чекати щастя собі, він щодалі більше, щодалі пристрасніше бажав щастя і, головне, буття всьому навколишньому — двору, дітям, будинкам, голубам. Коли голуб, вгодований, сіро-синій, із зеленим ореолом на шиї, іде по асфальту, поважно переступаючи з однієї рожевої ноги на другу, поводячи туди-сюди пласким хвостом, яке це величне видовище! Здається, саме життя, неквапливе й поважне, перевальцем іде разом з ним, нахиляється, клює кришки.
Професор ніколи й нікуди не виїздив із свого будинку. Відтоді як померла його дружина Ніна Пилипівна. Виїзд з нею на дачу в рік її смерті був останнім. З того часу тільки тут — ніби прив'язаний. Спочатку це було подібно до становища собаки, який здихає на могилі хазяїна. На самій же могилі він майже не бував, мало пов'язував її з пам'яттю Ніни, інша справа — квартира, де вони жили разом. З роками гострота горя, звичайно, поменшала, проте рухливості він так і не набув. Жив тут невідлучно, вріс корінням у своє обжите місце. Дім — інститут, інститут — дім, оце й усі його переміщення.
Від дому до інституту хвилин десять ходу неквапливим кроком. Повз лікарню, де померла Ніна. Будинок лікарні старовинний, темно-жовтий, з колонадою. Колони високі, масивні, ледь витов-щені посередині, мовби пузаті, саме ця пузатість дивним чином надає їм витонченості. На трикутному портику напис слов'янською в'яззю — якась молитва про стражденних, про спасіння їхніх душ. Міцна старовинна архітектура, надійні рами, тривкі написи. Тривкий і восьмиконечний хрест на дверях мертвецької... Навколо лікарні старий сад, обнесений чавунною огорожею. Кожен стовпчик, кожен завиток цієї огорожі за довгі роки вивчений напам'ять.
Щоразу, проходячи повз лікарняний сад, Емем вдивлявся в нього і прилучався до його благородного рослинного життя. Обмежена, притиснута містом, це була все-таки Природа. Починаючи з землі: в саду вона була жирна, чорна, багата на перегній від безлічі падолистів. Ці падолисти він спостерігав з року в рік з невичерпною цікавістю: жоден не був схожий на інший. Мінялись кольори, постава дерев, і листя злітало по-різному: на вітрі косо, стрімко, а в тиху погоду кружляючи і планеруючи. Дивлячись на їхнє кружляння, він згадував теорію плаского штопора, над якою він працював, коли ще був молодим і авіація — молодою.
Основним станом саду було чекання. Восени дерева ронили листя, готуючись до зими, а взимку костеніли й мерзли, стукали голими вітами, жалілися на недолю; їх пригнічували гайворонячі гнізда, що чорними шапками стовбурчились між гіллям. Під ними на ніздрюватому брудному снігу врозкид лежало крилате насіння, сама ця крилатість була чеканням. І справді, чим темнішим ставав сніг, тим ближче весна. І ось надходила весна, і сад пробуджувався до життя, опушувався зеленим пухом, прозорим, як перший мазок пензля на грубому полотні. А влітку все розгорталося, темно-зелене, і безоглядно, велично-поступово йшло до прив'ядання. Білястими хмарами обволі-кувалися тополі, замітаючи землю легким мандруючим пухом.
...Тополиний пух — пам'ять про смерть. Там, на останній дачі, також розпушувалися тополі. Стіл стояв на терасі, по ньому перекочувався пух. Ніна Пилипівна, підібравши зі столу пучечки пуху, затисла його невагомими пальцями і сказала, ледь-ледь усміхнувшись:
1— А до майбутнього тополиного пуху я вже не доживу.
Розтиснула пальці, дмухнула на пух, і він розлетівся. Емем забурмотів щось стандартно фальшиве:
— Ну що ти, тобі вже легше, незабаром видужаєш...
Так радили друзі й лікарі: обманювати, підбадьорювати. Він і обманював, та виходило це в нього погано. А вона знала, що помирає, і знала, що її обманюють. Кожного разу потім, коли пускали пух тополі, він бачив перед собою ширяючу в повітрі, косу, легку усмішку Ніни, котра ясно промовляла: "Навіщо обманювати? Помру".