Дамський майстер

І. Грекова

І.Грекова (Вентцель Єлена Сергєєвна)

Дамський майстер

Перекладач: М.Стеблина

Джерело: З книги: І.Грекова Вдовиний пароплав: Повісті.—К.:Дніпро, 1987

1

З роботи я прийшла втомлена, мов собака. Хлопці — ну, звичайно ж! — грали в шахи. Це якась чоловіча недуга. Я сказала:

— Казна-що! Знову ці безглузді шахи. Доки це триватиме?

На столі було типове свинство. Попільниця розбухла від недопалків. У пивних пляшках повільно здималися й лопалися гігантські бульки.

— Справжнісінькі свині,— мовила я.— Нічого робити, чи що? І це перед сесією...

— Лапу,— улесливо сказав Костя.

— Не буде тобі лапи. Свині, та й годі. Додому приходиш наче в шинок. Хоча б раз прибрали після себе попільницю! Невже я, літня жінка...

— Накажете заперечувати? — спитав Микола.

— Припинити хамство! — крикнула я.

— Лапу,— зажадав Микола.

Усміхатися мені аж ніяк не треба було, проте губи мимоволі роз'їхалися, і я дала йому руку.

— Не ту! — зарепетував, мов навіжений, Микола.— Ліву, ліву!

(Ліва цінується дорожче — на ній родимка).

— А для мене й права хороша, ми люди маленькі,— мовив Костя.

Я дала йому праву. Обидва припали устами — кожен до своєї руки. Дві схилені голови. Солом'яно-жовта і чорна, мов вугіль. Дурники мої. Сини мої. Проте не думайте, що ви легко відбулися. Гнів мій ще не минув.

— Негайно прибрати зі столу! — гримнула я, аби не демобілізовуватися.

Костя, крекчучи, підняв на плече попільницю, Микола заходився витирати стіл якимись штанами.

Я була голодна як вовк.

— Обідали?

— Ні. Тебе чекали.

— А вдома є що-небудь?

— Нічого. Зараз збігаємо.

— Це чортзна-що,— сказала я, розпалюючи себе.— Та невже...

— ...ти, жінка похилого віку...— люб'язно підказав Микола.

— Так! Я! Літня жінка! — зарепетувала я.— Так, дідько забирай! Літня жінка! Жінка, яка працює! Вас, дурнів, виховує!

— Але, завважте, яка не виховала,— скромненько докинув Микола.

— Так, на жаль, не виховала! Усе життя нанівець! Ні за цапову душу пропало життя!

— Не метушись, подруго,— миролюбно мовив Костя.

Я взяла пляшку й хотіла кинути на підлогу, проте не кинула.

— Ні, годі з мене цього гармидеру. Поїду від вас. Живіть собі самі.

— Живи і давай жити іншим,— знову рівненьким голоском мовив Микола.

— Годі безглуздих зауважень! Я цілком серйозно кажу. Життя не цирк.

— Як ви сказали? — перепитав Костя.— Життя не цирк? Дозвольте записати.

Він витяг записника, послинив олівця й націлився.

— Життя... самі розумієте... життя... не... цирк...— записав він.

— І взагалі,— урвала я його дуже голосно,— мені все це набридло! Набридло! Вам зрозуміло? Поїду до Новосибірська. Або, ще краще, вийду заміж.

— Ого! — зауважив Костя.— Оце дає!

— А що? Ви вважаєте, я вже ні за кого не можу вийти заміж?

— Лише за приборкувача,— сказав Микола. Тьху, хай йому біс!

Я вийшла і грюкнула дверима.

Молока б випити, чи що. Я відкрила холодильник. Він був порожній і обмерзлий, з одною-однісінькою в'ялою редискою на другій полиці. Не холодильник, а склеп. Ніякого молока, певна річ, не було й близько. А вранці було. "Спороли", як казала няня.

...Ні, досить з мене, досить, думала я, розчісуючи волосся і люто видираючи цілі пасма. Не можуть двоє молодих ідіотів самі про себе подбати, не кажучи вже, щоб про матір... Подумаєш, "лапу"! Цілуються, а мати голодна. Остобісіло все, остобісіло... І це дурне волосся, ні два, ні півтора — напівдовге, недоглянуте... А скільки сивих волосин з'явилося! І все в якихось безглуздих місцях, за вухами, приміром, не те що в людей, ті сивіють благородно — зі скронь... Безглуздо сивію, бездарно. А ці саморобні буклі на лобі! Сама, стара дурепа, на бігуді накручувала. Спати погано, боляче...

...Не готуватиму їм обід, нехай самі про себе подбають...

А з цим волоссям треба щось робити. Постригтися, чи що? Шкода. Вже зо три роки відрощую, скільки праці пропаде... Ні, годі, пострижуся. "Пострижусь і почну",— так казав мій тато. Неспокійно жив мій тато, до самісінької смерті все хотів "почати". "Підстрижусь і почну..."

— Я іду,— сказала я хлопцям.

— Куди? — сігатав Костя.

— Заміж,— відповів Микола.

2

Вулиця була чудова, вся в свіжих краплях недавнього дощу. Листя на липах ясне, новеньке, лаковане, і, сяючи веселкою, котилася поливальна, машина, навіщось поливаючи вже мокрий асфальт. Я купила морозиво і йшла, гризучи твердий, оздоблений трояндою вершечок. Зуби трохи зводило, але мені добре було так обідати — на ходу, морозивом. Щось таке студентське.

Ноги ще не втомлені, весняний день довгий, люди ідуть, квапляться, багато гарненьких, пострижуся й почну.

Ось і перукарня. У величезній вітрині фотографії дівчат, зроблені у масштабі три до одного, кожна натужно оберігає зачіску. Напис: "Тут провадяться всі види обслуговування згідно з чергою".

Іти то йти. Я потягла високі, важкі двері з вертикальним написом: "До себе". Всередині пахло солодким одеколоном, паленим волоссям і ще чимось гидким. Сиділо й стояло зо два десятки жінок.

Ой, яка черга! Може, піти? Ні, вирішено, достоюсь.

Я запитала:

— Хто останній?

Кілька голів обернулось до мене і не відповіло.

— Скажіть, будь ласка, хто останній?

— Тут останніх немає,— кинула дотеп смаглявка, із задерикуватим зубом.

— Крайню шукаєте, громадяночко? — запитала літня жінка в блакитних шкарпетках і з сивою мачулою на голові.— Крайня начебто за мною займала, та пішла.

Руки в неї були червоні, натруджені, вони важко лежали між колінами.

— То я за вами буду, можна? А як ви гадаєте, товариші, скільки доведеться чекати?

— Години дві, не менше,— відповіла літня. Решта мовчала. Одна з них, статурна, білява, якось по-лебединому повернувши шию, пройшлася по мені яскраво-синіми очима і одвернулася.

Я, кажуть, не з боязких, але чомусь ніяковію перед жінками. Надто коли їх багато і вони зайняті якоюсь своєю, жіночою справою. Мені завжди здається, що вони збираються мене осуджувати. За що? А за що доведеться. За мій поважний вік (ти ба, красу прийшла наводити!), за окуляри, англійську книжку в сітці. В цій черзі мене зразу потягло до тієї літньої, в шкарпетках. І вона, певно, також запримітила мене. Дві бабусі. Вона посунулася на стільці, даючи мені місце.