— Ти чого тут стримиш? Пішов на кухню…
Я ще опирався, але мама поставила миску з яблуками на підвіконня, і… я втік. Але не на кухню, а надвір. Там виліз на піддашшя курника і звідти заглядав у вікна кімнати. Нічого не чув, але бачив, як за столом їли і частувалися. Лише не знаю, горілкою чи нашим виноградним вином. Хоч мама і казала, що те вино має рік відстоюватися. Потім Грицько відшукав мене і приніс кусок м'яса з хлібом.
А коли дядьки почали прощатися і цілуватися з татом, я зіскочив зі стрішка. І знову опинився у сінях.
Мама проводжала дядьків поза поріг і витирала очі фартушком. Я злякався. Яку це недобру вість принесли дядьки нашому татові? Але зараз же перестав журитися, бо батько був дуже веселий.
— Мамо, що сталося? — забіг я боком дорогу мамі.
— Іди… іди… Чого ти знову тут?
— Мамо, а чого це ви плачете, а тато веселі? Що сталося?
— Дай мені спокій, дитино! Що сталося?! Справедливість перемогла… от що сталося, — і знову у сльози.
Бачу, що з мамою не договоришся. Як виросту, то ніколи не буду женитися.
Став я прислухатися, про що саме говорять дядьки з татом. А вони, мабуть, вже трохи випивши, тож і не говорять багато, а тільки стискають батькові руки, то поплескують по плечі.
— Ну і характер у вас, Миколо Степановичу (це так до мого батька), ну і характерець! Якби не докопалися, то так і застигло б… Ну й характерець!..
А тато на те їм:
— Ех, що там… Найважніше, аби діло було зроблене…
Яке діло, що то за діло — ніяк не розкумекаю.
Нарешті дядьки сіли в машину і від'їхали.
— Тату, хто це був у нас? — міг я вже спитати тата, але тато якийсь такий розгублений, що й не чує, що я до нього говорю.
Аж мама мусила відповісти за тата:
— Дай спокій батькові, синку. Чого знову присікався? Один з них з облвоєнкомату, а другий інструктор обкому партії.
— А чого це вони до нас?
— Ой господи, — забідкалася не знати чого мама, — який же ти надокучливий, Дмитре! Не жив би, якби всього не знав. Нашому татові треба їхати у Москву… Героя отримувати…
А я як запищу не своїм голосом:
— Якого Героя, мамо?!
В одну мить мені видалося, що я сплю або… зійшов з розуму.
Напевно, дуже й на обличчі змінився я, коли сам батько взяв мене на руки, притиснув до грудей і… заридав сам. Ой, як страшно, коли плачуть дорослі мужчини! Більше не можу писати сьогодні, не можу…
Через кілька днів.
Ми з Грицьком дістали дьогтю і хотіли написати на хаті: "Наше дело правое — мы победили!"
Тільки навели на стіні букву "Н", коли мама підняла такий крик, що ми мусили втікати, аби не попало.
Найгірше, що в кущах загубили мазницю, а вона позичена в дядька Данила (а то так, що він і не знав про те). Але я пропустив найважливіше, за що саме мій тато дістав Героя. Правда, я вже стільки про це нарозповідався нашим хлопцям і тим, з Дренівки, що вже й неохота записувати у щоденник. Та хоч про мого батька було у всіх газетах, та я все ж таки запишу для історії нашого роду.
Було це так. Наші війська мали брати Дністер недалеко міста Ходорова, в селі, що зветься Підвістрани.
(Тато казав, що навесні поїдемо туди з Грицьком).
На одному березі були наші, а на другому фашисти. Наші наступали, фріци відступали. На "своєму" березі німці спалили село дощенту. Їх війська вже подалися в тил, і їм треба було притримати наших бійців. І що ж вони зробили? У підвалі однієї такої спаленої хати вставили кулемет і давай строчити по наших бійцях, які пускалися перепливати ріку. Зразу каші не знали, де той кулемет прихований. Вкінці кулеметники здогадалися, де міститься вогнева точка. (Дулю Славко знає, що таке вогнева точка!). Як кулеметники довідалися, так відразу і доклали командирові: так, мовляв, і так. В тих румовищах приховується кулемет у підвалі. Командир скликав бійців і каже:
"Хлопці! Нам треба знищити вогневу точку ворога, інакше ми не зможемо наздогнати фашистів і розгромити їх, як належиться. Ви бачите, що то за клята вогнева точка, не дає нам перебратися через Дністер? Заки ми дочекаємося, як вони вистрочать всі кулі, фашисти втечуть. Треба комусь з нас що б там не було перебратися на другий берег, а потім зайти ззаду і гранатами розгромити тих у пивниці. Завдання, — ще сказав командир, — нелегке. Хто зголошується виконати його?"
Зголосилося декілька бійців, але командир вибрав нашого татка. А татко наш хитрий, не бійся! Чого це він буде перепливати Дністер на очах у фашистів? Він пішов собі далі ген-ген понад Дністром, перебрів у мілкому місці на кущуватий берег, а коли посутеніло, закрався до сховку ворога і… виконав завдання. Коли кулемет втих, бійці відразу ж переправились на другий берег і давай наздоганяти фашистів.
Коли батько доповів командирові, що завдання виконано, той відразу ж представив тата до нагороди. А тут — в наказі перекрутили прізвище батька. І треба ж було, щоб така притичка трапилася якраз з моїм батьком! Замість "Підлісний" було написано "Підліжний". Одна-однісінька буква замінена, а яку вона силу мала. Прийшло з головного штабу, чи звідки там, що нагороджують Підліжного Золотою Зіркою, а такого немає у частині. Ага, я ще забув додати, що згодом тата перевели в іншу частину. То було саме тоді, коли я думав, що він служить танкістом.
Шукають, питають за Підліжним, а батько не знає, що то про нього мова, та й мовчить. Ну, звичайно, якби так на мене, то дзуськи мовчав би. Але в мого батька такий вже характер. І треба було стільки часу, щоб нарешті доглупатися, що тоді зайшла помилка. От і наш тато! От і характер!
І так я став сином Героя!
28 листопада
Я ще хочу розповісти, як то було, коли батько повернувся з Москви з Золотою Зіркою на грудях.
Коли батько мав приїхати київським поїздом, то на станції в нашому селі зібралося людей, наче проводи в армію. Не встиг тато зіскочити з сходинки вагона, як відразу чоловіки підхопили його на руки, наче на футбольному полі. Надворі морозно, а вони розпинають йому пальто, аби всім була видна Золота Зірка. Мені аж жаль стало, що всі хапають тата, а я, його рідний син, дотиснутися не можу до нього. А батько то наш, виходить, і Золота Зірка наша, Підлісних.
В хаті стало ще тісніше. Але я таки зумів якось пропхатися до тата. Мусив аж в ногу щипнути тата, щоб він мене помітив.