Голос Телесик а. Чую, чую, то не матінка промовляє. У моєї матінки голос тонкий та дзвінкий. Пливи, пливи, човнику, далі. Пливи, пливи, човнику, далі.
Яга (люто ходить по березі). Не слухатись? Не коритися? Я ж тобі зараз покажу, кляте хлоп'я, на що здатна Баба Яга — костяна нога. (Дістає перстень). Це перстень не простий — чарівний. (Зводить руки догори). Хай буде тьма!
Одразу настає тьма. Проноситься буря. Спалахують блискавиці, гримить грім. З річки долітають розпачливі голоси: "Рятуйте... ряту-у..." і затихають.
Втихомиртеся, вітри... Ясне сонце, засяй!
Зникає тьма. Яга стоїть біля верби, дивиться на річку.
Зміючка. Бабусю, що ж ви наробили. Адже Телесика треба було взяти живим, а ви, мабуть, його потопили.
Яга. Так йому й треба! (Приклавши руку до лоба, зорить на річку). Невже справді потопила? Про іншу кару я думала для нього. Ану поглянь, Зміючко, в тебе очі молодші. Видно на річці човен?
Зміючка. Ні, не бачу на річці човна. Напевне, потопили. Я чула... То ж, мабуть, хлопці кричали: "Рятуйте!" Ріка глибока, повновода, бистра. Треба бути добрим плавцем, щоб випливти з такої течії.
Яга. Перевірю зараз. (Гукав).
Івасику-Телесику,
Приплинь, приплинь
До бережка!
Зварила тобі борщику
У глиняному горщику.
Дам грудочку кашки,
Кільце ковбаски.
Приплинь, приплинь, Івасику,
Приплинь, приплинь, Телесику!
Зміючка. Не відповідає.
Яга. Значить, втопилися.
Зміючка. Дивіться, бабусю, сюди біжить...
Яга. Хто?
Зміючка. Телесикова мати. Яга. Сховаймося в кущах.
Виходять.
Вбігає стривожена Марія Степанівна.
Марія Степанівна (оглядаючи річку). Нема... Не бачу на воді човника.... Буря ж знялася раптово, страшна буря. (Гукає).
Івасику-Телесику, Приплинь, приплинь До бережка!
(Прислухається. Не чути голосу Телесика, а чути сопілку). Не відповідає... Невже... Синочку мій... (Гукає знову).
Івасику-Телесику,
Приплинь, приплинь
До бережка.
Зварила тобі борщику
У глиняному горщику.
Дам грудочку кашки,
Кільце ковбаски.
Приплинь, приплинь, Івасику,
Приплинь, приплинь, Телесику!
Голос Телесика. Чую, чую голос тонкий та дзвінкий. Я, матінко, припливу пізніше, бо зараз у нас рибка ловиться і мала й велика.
Марія Степанівна. Живий!.. Живий мій синочок. (Гукає). Івасику-Телесику, лови рибку і малу й велику. Я до тебе пізніше прийду. Чи ти чуєш мене, Івасику?
Голос Телесика. Чую, матінко, чую.
Марія Степанівна. Ну й добре. Тепер я спокійна. Наче важкий камінь зняли з моїх плечей. Піду знову поратись на городі. (Виходить),
Входять Яга і Зміючка.
Зміючка. Ви чули, бабусю? Телесик живий!.. Чули? Яга. Чула.
Зміючка. Невже до вечора нам доведеться його ждати?
Яга. Не доведеться. В мене ще є інші справи. Мушу впоратися з цим хлопчиськом раніше.
Зміючка. Ви щось придумали, бабусю? Яга (ходить, нервується). Думаю... думаю... Зміючка. Може, ще раз його погукати? Яга. Не треба.
Зміючка. Бабусю, дивіться... Яга (спинившись). Ну? Зміючка. Телесиків батько йде сюди. Яга (зраділо). Він, здається, коваль? Зміючка. Коваль. А що?
Яга. Сідай біля мене й запам'ятай. Ми з тобою немовби подорожні, дуже бідні люди. Стомилися, відпочиваєм.
Входить коваль з казанком у руках.
Андрій Петрович. Здрастуйте, люди добрі! Яга. Здрастуй, голубе, здрастуй, ковалю. Коваль. Здалеку йдете?
Яга. Ой здалеку. Люди ми нетутешні, люди бідні. По світі блукаємо, кращої долі собі шукаємо.
Коваль. А чи знаєте ви, де ваша доля перебуває?
Яга. Знаємо. Йти треба до синього моря, перебратися через ріки шумливі, обминути провалля глибочезні, перетнути три ліси густі, дрімучі. А тоді перед очима постане гора крута, висока. За тією горою і лежить наше щастя, тільки підступитися до нього неможливо.
Коваль. А чому ж неможливо?
Яга. Треба голос мати тонкий та дзвінкий, тоді дівчина-красуня, що зветься щастям, той голос почує, пробудиться від сну і звелить горі розсунутись надвоє... Коли б мені голос тонкий та дзвінкий.
Андрій Петрович. За цим діло не стане. Яга. Невже зможеш такий голос мені скувати? Андрій Петрович. Зможу.
Яга. Але ж я бідна старчиха, подорожня, грошей не маю, щоб тобі заплатити.
Андрій Петрович. Не треба мені плати. Чому добрій людині не допомогти?
Яга. Ой спасибі ж тобі, ковалю. Добре серце маєш. А коли ж можна буде прийти до твоєї кузні?
Коваль. Хоч і зараз. Ось тільки я води зачерпну, та й підемо. (Набирає воду).
Яга (до Зміючки). Жди мене тут, я скоро повернусь. Зміючка. Ждатиму.
Коваль і Яга виходять.
(Спинившись біля куща лози, робить дивовижні рухи, потім зламує кілька дубців, сідає під вербою, починає плести з них вінок). Може, він мені знадобиться.
Входить Незнайко. Не помічаючи Зміючки, закидає вудку.
Де ж твоя риба, хлопче?
Незнайко (здригнувся). Це ти й досі тут? А де ж баба? Зміючка. Пішла до кузні. Незнайко. А ти що тут робиш? З м і ю ч к а. Не бачиш? Вінок плету.
Незнайко. Хто ж із лози вінки плете? Нарвала б квітів. Зміючка. Для мене і цей буде гарний. А ти й досі нічого не піймав?
Незнайко. Не знаю.
Зміючка. Хочеш, я одразу ж твоєю вудкою спіймаю окуня. Хочеш?
Незнайко (недовірливо). Окуня?.. Хіба ти вмієш рибалити?
Зміючка (бере з його рук вудку). Ставай ось тут, біля верби, щоб тобі було видніше.
Незнайко. Еге, хіба я знаю, хто ти така? Під цією вербою страшна глибина.
Зміючка. Ну то й що?
Незнайко. Може, ти хочеш штовхнути мене в річку, а я плаваю погано.
Зміючка. Для чого ж мені тебе штовхати? Ну, для чого? Подумай сам.
Незнайко. Не знаю. Очі в тебе негарно світяться. Зміючка. Не бійся, я дівчина добра, я тобі зараз окуня спіймаю. Ставай біля верби.
Незнайко. Ну, ось і став уже.
Зміючка закидає вудку, встромлює кінець вудлища в землю, а сама повторює дивовижні рухи.
А це що ти робиш?
Зміючка. Окунів скликаю. Незнайко (здивовано). І підпливуть? Зміючка. Дивись.
Незнайко (ще більше дивуючись). Клює... Ото диво! Зміючка. Бачиш, бачиш, як шугонув твій поплавець у глибину?
Незнайко. Та підсікай же, підсікай! Зміючка (витягає рибину). Окунь? Незнайко (здивовано). Окунь.
Зміючка. Знімай же його мерщій!
Незнайко. Ого, аж куди проковтнув гачок. Ну, нічого, зараз вийму. (Порається біля рибини і не помічає, як Зміючка підкрадається до нього з лозяним вінком, несподівано одягає 7ой вінок на його голову).