Що ж його робити? — запитує Іван.— Я ж у тій бані пропаду.
Підходить до нього Морозко:
— Не журися, Іване, візьми мене з собою. Я тобі у пригоді стану.
Погодився Іван.
Уже печі так розпалили, і в бані стало так жарко, що дух перехоплює.
Скидає Іван одяг, а Морозко його попереджає:
— Не роздягайся, бо зараз ще й кожуха попросиш.
Як розкидав Морозко свій хмиз по підлозі, одразу настав такий холод, що шибки вікон почали вкриватися морозними візерунками.
Посилає король своїх слуг, щоб вигребти попіл з Івана — мужицького сина, а Іван з'являється до короля сам та ще й скаржиться:
— Плохенька у вас, ваша величність, баня. Ледве встиг помитися. Так у ній холодно, наче ніколи там печі не топилися.
Нахиляється тоді до короля іменитий гість, щось шепоче на вухо. Король задоволено посміхається.
— Ще я тобі, Іване — мужицький сину, загадаю таке зробити. Щоб до ранку оцей сад знову зацвів і відцвівся. І щоб на деревах були золоті та срібні яблука, і як удариться під вітром яблучко об яблучко, то щоб по саду немов органи грали. Не зробиш цього — мій меч, твоя голова з плеч!
Пішов Іван, сів у саду та й зажурився. Засмутилися і його друзі, бо не знають, що й порадити Іванові. А вже вечір надходить. Надходить і ніч. Спить король. Поснули Іванові товариші, та ніяк не може заснути сам Іван.
І згадав тут про свого найвірнішого друга:
— Може, він мені щось порадить.
Вийняв Іван золоту волосинку, спалив, і одразу примчав до нього кінь Добрян.
Чому, Іване, такий зажурений? Чому не спиш?
Як же мені не журитися? Як же я можу спати, коли звелів король, щоб до світанку зацвів і відцвів сад і щоб на деревах були золоті та срібні яблука. І як удариться під вітром яблучко об яблучко, то щоб по саду мов органи грали.
Не журися, мій любий хазяїне, лягай відпочивати, а я все сам зроблю, що треба, потім піду на луг пастися" Коли знову потрібний тобі буду, спали ще одну золоту волосинку, я одразу примчу до тебе.
— Спасибі тобі, коню Добряне. Спасибі, друже вірний! Ліг Іван, та не спиться йому.
А кінь Добрян оббіг садок, як заіржав — так увесь сад і зацвів одразу. Ще раз оббіг садок, ще раз заіржав — з'явилися на гілках золоті та срібні яблука.
Встав уранці король, встали гості імениті, а серед них давній друг короля Змій-Жеретій з сестрами Юрзою та Мурзою, з своїм вірним слугою Охом. Прибули вони в гості десь опівночі.
Отож виходить зараз король з палацу в супроводі гостей, прямує до саду і спиняється вражений.
Налетів вітерець, вдарились яблучка об яблучка, і в саду немов органи заграли.
Стоїть Іван, вклоняється королю, говорить:
— І це веління вашої світлості виконано.
Та король немовби того й не чує, підходить до яблуні і тільки хотів зірвати золоте яблуко, а гілка так і шугонула вгору. Хотів зірвати срібне яблуко, а гілка так само звелася вгору.
— Зірви мені яблуко! — наказує король. Підійшов Іван до яблуні з золотими яблуками, а гілля так і нагнулося до нього. А пташки співають, вітерець повіває, б'ється яблучко об яблучко, і по саду немов органи грають.
Вклоняється Олена королю.
Дозволь, названий батьку, слово мовити.
Говори, дочко.
Всі твої веління виконав Іван.
Що?! — закричав король.— Ще не всі мої веління... Нехай виконає...— і король чекає допомоги. Схиляється до його вуха Змій, щось радить. Король задоволено посміхається.
Останнє веління...— попереджає Іван.
Останнє... Дістань мені такого коня, що жар їсть, полум'я п'є, а коли біжить,— за двадцять верст під ним земля гуде і листя з дерев осипається.
Глянув Іван на Змія-Жеретія, глянув і на свою суджену.
Прощай, Олено!
Прощай, Іване! Ждатиму...
Жди! — І пішов до друзів. Оточили вони його, розпитують :
Що тобі, Іване, загадано?
А те,— каже Слухало,— що я вже вам говорив. Загадано такого коня дістати, що жар їсть, полум'я п'є...
Де ж його дістати?
Ніхто нічого не може йому порадити.
— Прощавайте, вірні друзі мої. Вирушаю в дорогу дальню, і хто знає, чи доведеться коли нам знову зустрітися. Дякую вам за все... за допомогу, за дружбу.
Попрощався Іван з усіма та й пішов до озера, де стояв на причалі летючий корабель.
— Лети, кораблику, звідси, і спинися на такій крутій горі, де тільки орли могучі ширяють, та світить сонце, та снуються хмари холодні. Жди. Може, ми тебе викличемо колись з Оленою. А зараз вирушай звідси, кораблику, щоб нічия нога — ні королівська, ні князівська, ні Змієва не ступала по тобі!
Знявся з води корабель, полетів, а Іван — мужицький син дістав з кишені третю й останню золоту волосину, спалив її, і відразу примчав до нього кінь Добрян.
Ой, чого ж ти, Іване, такий сумний, невеселий? Чого зажурився?
Та як же мені не журитися, коли Змій порадив королеві, аби я дістав такого коня, що жар їсть, полум'я п'є...
Знаю, де такого коня діставати. Шлях до того краю довгий, важкий та небезпечний. їздить на тому коні молодший брат Змія — Костій. Сідай же на мене та будемо вирушати в путь-дорогу.
І помчав кінь Добрян через море широке, вище лісу дрі^ мучого, через провалля глибочезні.
А в цей час у королівському палаці радився король з іменитими гостями, як звести зі світу Івана — мужицького сина.
Підвівся Змій-Жеретій. Затихли гості, уважно його слухають.
Розповідав мені мій вірний слуга Ох про Іванову силу богатирську. Коли ми його не знищимо, то йому увірветься терпець і він знищить нас, заволодіє королівством, забере наші багатства... Нам треба діяти разом. Допоможе нам у цьому мій слуга Ох, допоможуть нам сестри Юрза та Мурза, допоможуть брати мої: старший Водяник-Смерто-носець та молодший Змій-Костій, бо Іван — мужицький син, знаю, скоро повстане проти нас і підійме увесь народ, а народ — це сила, якої нам не здолати!
Знищити Івана — мужицького сина! — закричав король,— Знищити! — І аж затупав од злості ногами.— Знищити! Ось моє веління!
А Іван в цей час летить собі на коні через луги зелені, через ріки й озера, перескакує через гори й провалля. Коли бачить: край лісу стоїть хатина бідна-пребідна. Стріха на ній дірява, а тут якраз хмара грозова надходить. Сидить біля тієї хатини бабуся з собачкою.
Спинився коло бабусі Іван, привітався, а вона й каже:
— Допоможи мені, славний молодче, хату вкрити, а то всі мене, бідную, обминають.