Веде Іван хазяйських синів до того дуба, де Оха прип'яв, та вже там ні дідка, ні дуба немає. Вивернув Ох стовбур з коренем та й потягнув за собою.
— Що ти хотів нам показати?
Дідка... Ото ви пішли до лісу, а я заходився гриби смажити. Чую, хтось грюкає: "Відчини! Це я, Ох!" Відчинив я двері, пересадив через поріг, а він до мого чуба пнеться.
Ну, то й ми тобі признаємось,— каже Пилип.— Він таки нас за чуба схопив і на гвіздки повісив.
Скидають шапки обоє, показують плішинки.
— Е,— каже Іван,— коли він такий вредний, то ходім його шукати по цьому сліду.
Пішли по сліду, що губився біля глибокої ями, зупинилися.
Звертається Іван до старшого хазяйського сина:
Полізеш, Пилипе?
А цур йому!
А ти, Андрію?
Страшно. Нізащо в ту яму не полізу.
— Коли ж так,— каже Іван,— полізу я сам. Давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів. Умотав Іван руку в кінець шнура та й каже :
— Спускайте.
І сягнув до дна — вже на інший світ. Одв'язав руку та й пішов собі тим світом. Аж дивиться: стоїть палац. Як увійшов у нього, а там усе так і сяє від золота й дорогоцінного каміння. Іде Іван, роздивляється на багатство, коли це вибігає йому назустріч дівчина. Молода та вродлива.
Ой, юначе добрий, чого ж ти сюди зайшов?
Шукаю я дідка низенького, що в нього зелена борода на сажень волочиться.
То не просто дідок,— каже вона,— то Зміїв слуга Ох. Він зараз бороду з дуба визволяє. Дуже лютий. Не йди до нього,— він тебе вб'є, бо вже багатьох людей забив.
А може, й не вб'є. А ти, дівчино, хто така будеш і чого тут живеш?
Я дівчина-Лебідонька, була єдиною дочкою у своєї матері, та нас украв Змій-Жеретій. Матір мою — вишивальницю взяв до своєї майстерні, а мене віддав прислужницею до Оха. У нього в неволі я і живу.
Я тебе, дівчино-Лебідонько, зараз визволю з неволі. Веди мене до Оха.
Ой, ні, не поведу тебе, юначе. Ох має велику силу, а ти мусиш бути дужчий за нього, і я тобі в цьому допоможу.
А як саме?
Є в Оха чарівна вода. Коли ти її нап'єшся — станеш іще дужчим.
Що ж, давай попробую тієї води.
Дівчина-Лебідонька приносить глечик, наливає кварту, дає Іванові.
Як же тебе, юначе, звати і хто ти такий?
Ім'я моє просте — Іван. З наймитів я, з мужицького роду.
Ну, ходімо ж, Іване, тепер поведу я тебе до Оха.— І повела.
Сидить дідок і вже майже всю бороду визволив з дуба. Побачив Івана — мужицького сина та й каже:
А чого це ти прийшов до мене: битися чи миритися?
Де вже миритися,— битися!
Схопив Іван з стіни булаву, і почали вони битися з Охом. Знесилюється Ох, відчуває, що надходить йому загибель. Перетворюється дід одразу на яструба, шугає через вікно, грозиться юнакові:
— Ще ми з тобою, парубче, зустрінемось. Я спопелю тебе вогняним дощем!
Лишився Іван у палаці з дівчиною-Лебідонькою. Набрали вони золота й дорогоцінного каміння у мішок і пішли до тієї ями, де він спускався.
Агов, хлопці, чи ви ще там є?
Є!
Прив'язав Іван до мотузка мішок, смикнув за шнур, щоб тягли.
— Це, хлопці, буде наше багатство! Витягли мішок, знову опустили в яму шнур.
— Дівчино-Лебідонько, будь же ти віднині вільною. Живи не в підземному царстві, а на горішній землі під ясним сонцем.
Засмутилась дівчина.
Ні, ще не час мені на волі жити. Дізнається Змій-Жеретій, що я втекла,— скарає мою матір. А я не можу рідну матусю занапастити. Лишуся тут. Може, Змій колись зглянеться на моє горе і сам відпустить мене на волю.
Ой, мабуть, не дочекаєшся ти, Лебідонько, того дня. Змій-Жеретій і мені завдав горя пекучого. Ходжу по світі з раною в серці.
— А що ж він тобі зробив? Що?
Він украв мою суджену... Він щастя моє розбив. І не знаю я, чи жива Олена, чи, може, й на світі вже її немає?
Не журися, Іване. Я про неї, може, дізнаюся, тоді вість тобі передам.
Ні, я вже вирішив. Сам піду до синього моря. Кажуть,, там живе Змій-Жеретій. Битимуся з ним смертним боєм. Або загину в бою, або переможу лютого ворога і визволю Олену і всіх невільників, що томляться в його Зміїному царстві.
Іди, Іване. Хай щастить тобі, а я, де тільки можна,, тобі допомагатиму, як сестра. Будь моїм названим братом.
Будь же й ти мені названою сестрою! — Іван цілує її в щоку, гукає до хазяйських синів:
— А тепер мене тягніть. Радяться брати.
— Навіщо ми будемо його тягти? Це ж з ним треба добром ділитися, а так все нам дістанеться.
— Давай підтягнемо його вгору,— радить Пилип,— та й пустимо. Він упаде і вб'ється.
Здогадався Іван про лихий намір супутників, прив'язав замість себе камінь, гукнув:
— Тягніть мене!
Тягнуть брати. Тут, наче з землі, виріс перед ними Ох.
— Це ви добром моїм хочете поживитися? Та я вас обох зараз повкидаю в яму!
Брати, випустивши з рук шнура, кинулись втікати, а Іван глянув, як гупнув камінь, і каже:
— Ну, добрі ж ви, хазяйські синки! Я цього вам не забуду!
Стривожилась дівчина-Лебідонька.
— Ой, Іване, братику, що ж ти робитимеш? Як на горішній світ дістанешся? Треба поспішати, бо он бачиш, у підземному царстві надходить гроза.
Пливуть хмари, крають їх блискавки сліпучі. Наближається злива.
— Це вже Ох починає тобі мститися. Ховаймося ж швидше, бо обох нас спалить вогняний дощ.
Пересиділи грозу в кришталевому палаці, а тоді Лебідонька й каже:
Боюсь за тебе, братику. Ох — хитрий, мстивий і злий. Треба тобі швидше втікати звідси на горішній світ, а не знаю, як це зробити.
Спробую.
Вийняв з кишені Іван золоту волосинку, а за ним стежить дівчина-Лебідонька.
Що хочеш робити?
Палитиму.
Та й навіщо?
Побачиш зараз.
Як спалив він золоту волосинку, де і взявся відразу кінь Добрян. Скочив на нього Іван, махнув на прощання рукою дівчині-Лебідоньці та й шугонув, мов вітер, з підземного царства. Виніс кінь свого хазяїна на горішню землю і питається:
— А тепер, Іване, кажи, куди тебе нести?
Неси мене до королівського палацу, бо хочу я глянути на королівну.
Ще скажи мені, Іване, як тебе нести: чи понад землею, чи о половині дерев, чи поверх дерев?
Неси понад землею.
Як поніс його кінь — аж земля загула. Наздогнав він хазяйських синків, оперезав нагайкою одного та другого, помчав, не спиняючись, далі. От уже добігає кінь до королівського палацу — аж там крейдяна гора висока, кручувата, а на тій горі терем золотом сяє, а на рундуку пишна та гарна сидить королівна, високо-високо. Кругом народу сила: і селяни й городяни, і пани й козаки, і мужики — всі зібрались подивитися, що то воно буде, хто до королівни доскочить.