Шпачук швидко блідне. Він завжди блідне, коли сердиться.
– Але чого ти сердишся? – питає Василь.
– Бо ти цих справ не розумієш…
– То ти мені поясни… Але чого сердитись…
– Жадних пояснень! Жадних дискусій! Не можна людей переконувати, треба робити!..
– А як я маю сумніви? А як я не вірю…
– Лишайся зі своїми сумнівами. Диктатура пролетаріату з твоїми сумнівами не буде рахуватись…
– "Під стєнку"?
– А хоч би й так…
Після такої розмови стає ясніше. Василь знає, що це "такі люди"… Вони такими родились. Ленін не був пролетар, а був "таким"… Шпачук також не пролетар, або принаймні не пролетарського роду… Він "такий". Це ті, що хочуть "перебудувати світ". І вони вірять в себе. Вони вже переконані. В розмові з Козенком Василь висловлюється:
– Большовизм і марксизм – ріжні речі, але вони поженилися. Вийшов ідеальний бастард – ленінізм…
Козенко не зовсім "такий". Він уже філософ. Він уміє захоплюватись і "розхоплюватись". Весна впливає на нього "розхоплююче".
– Я дивлюсь на ці речі своїми очима… – каже він і пильно дивиться на Василя.
– І мудро робиш, як каже Гнатюк… Не знаю тільки, які твої очі…
– Мої очі – твої очі, наші очі… Очі всіх.
Василь напружує всі сили, щоб уявити своє вірую. Чого, власне, "він сам" хоче? Думає, слухає, міркує і приходить до висновку: Ні! Він нічого не має проти "буржуїв". Тон, порядок, чистий комірчик, блискуча мова… Їхати першою клясою, в зубах цигара… Це якраз те… Василь бачить себе саме таким… До дідька з пролетарською диктатурою. Революція? Все розбити "до основанія"? Пощо? Василь направду нічого не хоче розбивати. Хай буде!.. Диктатура пролетаріату – працюючого народу, низів? Яка диктатура? Для кого? Недаремно каже йому Шпачук:
– Ти цього не второпаєш!
– То вчи мене! Якого чорта! – вибухає Василь.
Шпачук тоді блідне ще більше і непевним голосом повторює завчене:
– Для цього треба знати закони боротьби клясів…
– Що таке кляси? – перебиває Василь.
– Кляси – це суспільні групи, що мають свої інтереси!.. Промисловці, капіталісти, робітники, селяни!..
– А як у нас нема клясів, – знов перебиває Василь.
– Як нема?
– Та так нема… Де ти їх бачиш. Ми маємо дві категорії людей – трохи освічені і неосвічені зовсім… – говорить Василь.
Шпачук намагається пояснити, що не тільки ми… Ми тільки незначний складник цілості…
– Якої? – кидає своє Василь.
– Якої, якої! – блідне Шпачук. – Людства! Цілого людства! Всіх людей. Капітал є міжнародний. Він визискує робітників. Робітництво мусить організувати оборону.
– Це прекрасно звучить… Чудесно. І ти хоч, щоб я, Василь Шеремета, син батька, який чортовими потами добився до хліба, раптом відцурався всього тільки тому, що десь у світі, невідомо де – у Англії чи Америці – існують міліонери, які визискують пролетарів…
– Не те! – перебиває його Шпачук…
– Ну так що?
– Чого нам йти до Англії… У нас в Україні…
– У нас нема капіталістів…
– Капіталістів нема, бо ми їх вигнали. Тепер ми будуємо владу пролетарів…
– У нас нема пролетарів…
– Робітників, селян… Новий устрій. Знизу… Щоб управляли не багатії, а бідні…
– Знов ті бідні, – перебиває Василь. – На чорта нам ті бідні… При соціалізмі ніяких бідних не має бути.
Не те, не те… Вони обидва знають, що не те. Василь знає особливо. Він просто не може зрозуміти, чому, а нащо? Він не бачить ні капіталістів, ні пролетарів. Для нього є тільки бідні, які можуть бути багатими, багатії, які можуть бути бідними. Є розумні, є нерозумні. Є такі, є сякі… Природа не знає ніде, ні в чому рівності, а все разом добре. Василь по суті вдоволений і не почуває гніву.
– Я тобі скажу, – каже він одного разу Шпачукові. – Щоб перейнятись твоїми думками, треба бути дуже злим…
І ще одної речі Василь не зовсім ясно розуміє, хоча боїться в цьому признатися. Вибрали людей до польського сойму. Добре. Потім поляки почали послів заарештовувати. Василь цікавиться за них. Він читає промови, видрукувані в газетах. Велику частину тих промов конфісковано. В газеті лишаються білі плями. Але з того, що в газеті є, видно, що посли говорять дуже гостро. Всі вдоволені. Навіть Шпачук… Хлопці бігають з газетами і залюбки собі їх читають… – Так! Так їм і треба…
Василь також це саме робить, але не зовсім щиро. Він соромиться своєї байдужості, але думає. "Ну, й нащо вони так говорять?" – питає він себе потайки. Але голос протиріччя одразу йому відповідає: – Як нащо? Нас гноблять… Треба боротись… Але якби вони трохи не так про це казали? Але як? Ну як? Кажи, кажи!.. Василь собі признається: іншою мовою. Є така мова і її треба знати.
Це всі ті "прокляті" питання, їх треба знати. Хлопці ходять попід каштанами і, замість учити кон’югації, морочать голову… Вперто морочать і кожний по-своєму. Василь каже Козенкові:
– Ти тільки збагни! Бились наші мудрі люди за свободу. За свободу! За необмежену свободу людини… Бились і вмирали. І ти мені сьогодні кажеш, що свобода "поняття релятивне"… Диктатура пролетаріату… Че-Ка… Га?
– Все то до старого заліза! Міщанські ідеали. Для вас важливі шукання виходу з положення, для нас боротьба і смерть… – каже філософ Козенко.
Козенко не завжди виключно так думає. Ось одного дня він прибігає до Василя і захоплено оповідає:
– Знаєш? Масляка поляки вислали, і він виїхав до Праги. Є вже лист. Пише: мені тут прекрасно. Тут свобода. цілковита свобода. Була якась маніфестація, йшло п’ять партій. Праві, ліві, скрайні й нескрайні… Поліція тільки стояла і пильнувала порядку… От коли б таке у нас! – захоплено каже Козенко. Але згодом той саме Козенко приходить до висновку: – Ну, що ж… Чехи міщанська нація…
І знов того самого вечора вони обидва довго і вперто кували плани, як би і їм перебратися через Карпати до Праги. Все-таки там свобода. Там є український університет, а у Львові такого немає… І не буде. На світі багато речей, і їх треба розуміти. Особливо тепер, зараз, по війні, по революції, коли живе Ленін, Петлюра, Пілсудський, коли зробили Версаль, коли поділили, розділили, коли одні "виграли", інші "програли", коли одні "перемогли", інші "переможені". Василь Шеремета – українець. Він переможений. Нема України. Він – "русін". Отам далі, за Шумськом, границя. Арештовують послів. За кордоном роблять комунізм. Гімназія "не має права". В Галичині арештовують.