І тоді переймає на себе ініціятиву Валя Лискевич. Він, мов кіт, нечуйно пробирається до заднього вікна, відчиняє його і стрибає надвір. Всім це видається нечувано дотепним. Зривається Гриб, Білоус… Починається похід до вікон, стрибки, придушений сміх. По короткому часі у клясі сидить тільки на першій лавиці двоє дівчат, а перед столом стоїть Білоус. Стає зовсім тихо. О. Ніколай користає з нагоди спокою, аж поки не брязкає знадвору розбитий дзвінок.
О. Ніколай раптом прокидається. Перед ним Білоус. Голосно і виразно п’ятий раз оповідає він про знамення на небі, але о. Ніколай невдоволений. Він дивиться на клясу, не бачить нікого, голосно фиркає, сердито бере журнал і виходить до директорської…
Варвара Сергіївна робила слідство. Білоус повільно і поважно розповів. Варвара Сергіївна насуплена. Але Білоус мав необережність згадати, як то було, коли о. Ніколай моргав вусом. Варвара Сергіївна не втрималась, і її усмішка зіпсула цілу справу. Сміялись всі. Білоус після виборів прославився вдруге. На перерві його підхопили на руки і кілька разів підкинули під стелю. Герой дня спокійно подякував і заявив, що він готовий пролити ще не одне відро поту, якщо матиме нагоду до наших цвілих шкільних мурів внести шматок радості.
У клясах затхло і тісно. Не можна розсунути стін і не можна вигнати запах гниття. Але поза стінами досить простору й свіжості. З півдня повіває вітер, приносить запах соснини, ворушить верхи каштанів. З гір приходять дівчатка в короткихспідничках і приносять перші білі і сині проліски. На Широкій вулиці їх продають, і Варвара Сергіївна вже має приколотий до костюма букетик.
Вона також перша змінює зимове убрання. Жвава, легка, на високих закаблучках. Як личить їй весна і як легко їй тепер жити! Вона з весною справжні приятелі, її чоловік – пан директор – змінився мало, хоча його темно-синє вбрання виразно посвіжішало. Жваво, плавно, бавлячись, він викладає про київські билини – Ілля Муромець, Альоша Попович, Мікула Селянинович…
Семен Іванович… Той скинув своє чорне з засмальцьованим оксамитовим коміром пальто та змінив його ще більш засмальцьованим зім’ятим плащиком. Це той скромний дарунок весні, щоб ніхто не подумав, що він зустрічає цю подію останнім. Він часто ходить на великопісну вечірню, і на сторінках "Хвилі" саме в цей час з’явився віршик, що так кінчався:
"Йду до церкви… Б’ють поклони…
Чорно-срібні ризи сяють.
Я схиляюсь…
О! Яка чудова ніжка
В теї, що стоїть он далі!
Тсс! "Да ісправиться" співають…
Людські секрети іноді бувають виправдані і мають свою назву. Настя Мединська з цього приводу сказала Шереметі:
– Семен Іванович вміє відчути настрій…
– Але прошу це не називати іменем, – відповів Василь.
– Ні. Про що ви собі думаєте… Це куди приємніше, коли то огорнуте ватою… Однак, Василю, ви і самі помічаєте, як страшно тяжко тримати лінію і відчути справжню міру… Особливо, коли ми такі молоді…
– Ну… Про "ісправиться молитва моя"… Я маю на увазі цю річ…
Василь ще більше почервонів. Він тільки раз пройшовся з Настею по Широкій і то випадково. А взагалі він любить бути в натовпі… У неділю рано, коли з соборної дзвінниці бамкає великий дзвін, коли юрби панночок, ще старого царського крою, з перкально-ніжними личками, у крисатих газових капелюхах ходять під руку сюди і туди… Зустрічаються, міняються поглядами, інколи червоніють і, посміхнувшись, шепочуться… Все то тутешнє і рідне… Юні свої дівчата, білі і свіжі… Нога в ногу у світлі сонця та звуках великого басистого дзвону…
А ось в соборі… Струнке, чарівне вібруюче хвилювання звуків соборного хору. Воно, мов стихія, мов гімн землі. У вікна навскоси б’є соняшний промінь. З кадильниці диякона здіймається синій дим й "Гооосподу помооолимся!", а перед почорнілими ликами святих горять воскові свічі.
Приємно бути серед тих, що з довір’ям в добре, вічне, позбавлені скепсису в Силу сил, що тримає світ, приносять з собою до храму високо піднесені серця… Скільки молодих, ясних і чистих в думках поколінь відвідало ці місця, де кожний камінь тесаний дотиками їхніх ніг, де кожна річ співає "алілуя", де чорні, вогкі стіни просяклі покликом до вічного.
Таке ось життя. Василь захлинається під його напливом… Небо високе й широке, прекрасні люди, чарівний час! Бути тут і там, чути, бачити й пізнавати… Нічого іншого не можна собі бажати…
І Василь направду дивується, чому не такий саме Шпачук. Адже він також молодий. Чого він завжди невдоволений, насуплений, злий?
І Василь направду дивується, чому не такий саме Шпачук. Адже він також молодий. Чого він завжди невдоволений, насуплений, злий?
Цікаве питання. Воно вимагає думки. Василь інколи думає. Може, так і треба. Вдоволення недобра риса. Хіба все в світі добре? Василь думає і сам собі відповідає: ні. Не все добре, але життя добре. Саме життя, природа… Це є те добре, і Шпачук того, напевно, не розуміє. Чогось не розумію я, і чогось не розуміє Шпачук. Ми обидва неповні.
Василь йде до Шпачука і питає його:
– Чому тобі не подобається Варвара Сергіївна?
Той недовго думає. Відповідь у нього готова:
– Бо вона буржуйка…
– Як то буржуйка? – не розуміє Василь. Ні, Василь його розуміє. Шпачук не потребує відповідати. Буржуйка, бо добре одягнена. Буржуйка, бо чиста. Бо у неї порядок, бо у неї ляковані нігті. Усе це робить з неї буржуйку. І тому вона не подобається Шпачукові… І проти цього він робить революцію…
Василеві навпаки: вона йому саме тому і подобається і він хотів би, щоб усі жінки були такі… Чому не мають бути такими?
– Прокопе! Чому большовики на керівні місця ставлять найгірших людей? – спокушає Василь Прокопа.
Прокіп не зовсім розуміє цей Василів підступ.
– Не найгірших – найбідніших, – каже він.
– "Кто бил нічем?" Так?
– Так. Понижених, гноблених, бідних…
– Бідних, – повторює Василь. – Ти хочеш бути бідним?
– Я? Я над цим не думаю… Зрештою, ні… Ми хочемо бути багаті… Всі…
– Тоді ви будете буржуї… Хто ж буде большовиками?
– Глупота! – каже Прокіп. – Ти мене прекрасно розумієш… Ми хочемо вирівняти. Розумієш? Вирівняти. Щоб не було бідних і не було багатих… Розумієш?
– Щоб були тільки середні… Розумію. Щоб не було ані розумних, ані дурних, ані великих, ані малих, ані гарних, ані поганих, ані добрих, ані недобрих…