— Я не хочу, щоб ви мені ставили трійку! Вчитель здригнувся і, розтуливши рота, на всі очі видивився на Славка.
— Да? — спитав він.— Ви це серйозно, монсеньйор?
Клас загиготів на "монсеньйора", а Славко незворушно сказав:
— Абсолютно серйозно, я хочу п'ятірку.
— Дивно,— сказав учитель психології й покліпав очима.— І ви твердо впевнені, що знаєте на п'ять? П'ятірка — це дуже висока оцінка, я сам не впевнений, що знаю предмет на п'ять.
— Ви, може, й не знаєте, а я знаю,— спокійно відповів Славко, і клас завмер, бо це вже було зухвальство.
— Аж так,— покліпав очицями вчитель і поправив краватку-метелика.
То був двобій двох кентаврів, як розповідав, сміючись, Славко. Вчитель ганяв його вздовж і впоперек, ставив каверзні питання, запитував про речі, яких не було в підручнику, але Славко рівно й спокійно на все відповідав. Нарешті піт зросив лоба вчителя, і він поставив супроти учня скаламучені очі:
— Звідки ви взялися, молодий чоловіче? Ви що, і раніше вчилися в цьому сонмищі остолопів і баранів?
Клас дружно гримнув реготом на цей безсумнівний учителевий жарт.
— Я був тут завжди, Ефреме Соломоно-вичу, тільки ви мене не помічали.
— Гаразд, маєте своє п'ять! — сказав учитель.— Хто ще хоче п'ять?
Руку підняла їхня кругла відмінниця.
Вона відповіла на всі запитання, але тільки те, що було в підручнику. Вчитель слухав її, уже відверто нудьгуючи.
— У вас п'ятірки з усіх інших предметів? — кисло спитав він.
— Так,— сказала відмінниця.
— І ви хочете одержати медаль?
— Так,— сказала відмінниця.
— Гаразд, маєте своє п'ять. Хто ще?
Тоді виступило ще кілька з тих, що хотіли медаль, і також одержали свої п'ять. Решта змагатися з учителем не захотіла: їм досить було й трійки.
На перерві учитель сам підійшов до Славка, поправив краватку-метелика, обдивився його холодними сірими очима й сказав:
— Я радив би вам вступати на філософію.
— Боюся, що не втну високої мудрості марксизму-ленінізму,— відповів, скромно потупивши очі Славко,— явно з учителя іронізував.
— Думаєте? — глянув на нього уважніше вчитель і раптом сказав таке, що зруйнувало між ними неперехідну стіну, яка завжди відділяє учня від учителя:
— До речі, цієї високої мудрості не втямив і я також... Будьте обережні у висловах, молодий чоловіче, щиро вам раджу...
Цей учитель недовго пробув у їхній школі, невдовзі він зник, але Славко тільки про нього одного й говорив із симпатією.
— Дивно,— завершив він свою розповідь.— Мою іронію зрозумів. Ні, це була голова!
Артур оповів про свій конфлікт із учителькою — це була Сопля Іванівна, учителька української літератури. Вона розпоширю-валася про реакційність митців, що сповідували мистецтво для мистецтва. Артур устав і сказав:
— А по-моєму, мистецтво й повинне таке бути. Коли вони не славили суспільного ладу, в якому жили,— це й була їхня форма протесту. Бо ті, що його славлять,— запроданці!
Учителька, Сопля Іванівна, отетеріла:
— Хочеш сказати, що сучасні письменники, які славлять існуючий лад, запроданці?
— Я кажу про письменників нашого важкого минулого,— підступно, але назовні цілком невинно мовив Артур, а вчителька вкрилася густою барвою, навіть злякалася: виходило, що це вона назвала сучасних письменників, які славили існуючий лад, запроданцями.
Ми недаремно зійшлися: всі три воювали по-дитячому проти стандартності, хотіли виломитися з тієї маси бетону, яким заливали наші думки й почуття, тіла наші й мозки, хотіли зірвати ошийники, а разом із ним того мацака, що приклеївся до нас і напомповував чорною отрутою. Збиралися в кочегарці й вели розмови, від яких зів'яли б вуха в наших батьків та вчителів, ну, хоч би згадати отой прецікавий Славковий монолог, який він виголосив, сидячи на перекинутому ящику в сутіні, облитий кволим електричним світлом і відблисками вогню із печі; я тільки-но наповнив невситиме жерло, а Артур курив, естетично випускаючи з рота дим, який вився над його головою гарними, кудлатими кільцями:
— Українці — це порода триіпостасна,— сказав Славко.— Малороси, хохли і справжні українці. Малороси — це ті, що мову й культуру українську відкидають і зі шкури лізуть, щоб стати "руссссскими". Вони зневажають і ненавидять тих, котрі ще українською мовою говорять: селян, міський простолюд, хохлів, а особливо ненавидять українців справжніх, бо мають затамований комплекс вини за своє відступництво. Це викінчений тип ренегатів. Вони рекрутуються із міщан та напівінтелігентів, "напів" тому, що справжній інтелігент не допуститься національного відступництва. Це тип безперспективний — гній землі. Другий тип поширені-ший — хохли. їхній головний Бог — пристосуванство й вигода, користь. Вигідно йому говорити українською, буде українською, вигідно турецькою — миттю перейде на турецьку, хоч її і не знає. В роботі не перерветься, але вміє створити видимість діяльності. Він — прислужник, хапач чинів, блюдолиз; вигідно йому покинути свою землю — покине, в армії він служить "сундуком", а коли вилазить у начальники, стає хамом (не доведи Боже, з мужика пана!). У нього немає ні святого, ні Божого, а тільки взяти й пристосуватися. Це порода невмируща, бо має силу до виживання, культивувати таких не потрібно, вони не гній землі, а її бур'ян, але вони духовно вироджені, через це також безперспективні. І нарешті — третій тип — справжній українець. Він великий трудівник і там, де він живе, земля розквітає квітами, садами, плодоносить, бо він як бджола трудиться від ранку до вечора. Він любить свою землю, а коли його насильно з неї викидають, робить садом землю чужу, тужачи за своєю, він ніколи не зрубає даремно дерева, не зірве без потреби квітки, не забруднить джерела, річки чи криниці. Він може вмерти за рідний край, і це він створив оті тисячі пісень, співаючи які, розриває й лікує свою душу. Він здатний до праці без винагороди, а тільки задля радості душевної чи на благо загальне, він безкорисливий і байдужий до багатства, добрий, сентиментальний, але завзятий у своїх переконаннях та пристрастях, за які бореться з винятковою мужністю. Він не гній землі, а її сіль, її господар, оберігач і надія. Саме цей тип немилосердно винищувався малоросами, зайдами і їхніми холуями — хохлами. Але він невмирущий, бо має дивовижну упертість і витривалість.