— А чи не може бути змішаних типів: трохи малороса, трохи хохла, а трохи справжнього? — спитав я.
— Може,— сказав переконливо Славко.— Життя неординарне, і його не легко розкласти на полички. В дитині малороса може прокинутися справжній українець, а в дитині справжнього — хохол чи малорос. Все змінне й переливне, одне вбирає, інше заперечує — бо це життя.
Ми сиділи в сутінку, гоготіло в грубі полум'я, кидаючи криваві відблиски на наші обличчя й стіни, пахло вугільним пилом, він тріщав у нас на зубах, а ми відчували себе сокровенно піднесенними, бо разом до чогось у цьому світі додумувалися, бо в нас грала молода кров, бо очі наші запалено світилися; ні, ми не хотіли бути ані роботами, ані коліщатками якоїсь машини чи системи, хотіли розширитися розумом й чуттями на цілий світ, хоча постійно відчували, що там, у кінці довгого сутерена,— то не купа вугілля, а чорний, тисячеокий спрут, який пильно дивиться на нас — уважно, підозріливо, нишпорячи, що цей спрут тільки дочасно спокійний, що він може щохвилини заворушитися й рушити на нас, схопить мацаками й жбурне, як трьох біблійних юнаків у гогітливу пащу печі, і це ще дуже проблематично, що ми там не згоримо, бо ті біблійні юнаки мали віру в свого Бога, а ми її тільки шукаємо, бо той Бог юнаків міг захистити, і вони це знали, а ми діти епохи насилля і зла, спрут обачливо поламав усіх богів і храми, де пробував їхній дух, і мав свою рацію: людей, у яких украдено Бога, легше гнути, чавити, нищити, вправляти, класти на прокрустові ложа, обрубувати те, що виросло понад встановлену міру, а потім сипко шептати їм у вуха, що вони найщасливіші, найбільш обласкані, що вони мусять бути безмірно вдячні за таку виявлену до них милість, бо немає кращих і гуманніших за них, нищителів. Бо мета нищителів ясна й принадна, бо заради тієї мети вони мусять радіти, коли їм перебивають ноги чи відрізають голову,— про це свідчить і велика наука діалектика, отож учіть цю науку й радісно крокуйте під звуки мідних горлянок і бадьорі ковтки барабанів: "Раз-два! Раз-два!"
5
Так бувало у ті часи, коли мене відвідували друзі, коли ж я залишався сам, мене брала стума. Тоді, наситивши жерло гоготли-вої печі, я виходив з підвалу й сідав на лавочку біля будинку. І мені в душу заходила осінь, багата, пишна, барвиста, будинок був неподалік кручі, що різко обривалася в глибоку долину, де в'юнилася тиха Кам'янка; з правої руки, де колись був базар, насадили дерев, дерева виднілися і з того боку річки, і мені здавалося, що то найшли на землю дивовижні руді звірі. Вони були сумирні, навіть непорушні, коли на них дивитися, але тільки відведеш очі, як вони починають ворушитися, зміщатися, і тільки різко кинувши поглядом, можна було це помітити. Але чудо було не в тому. У якийсь дивний спосіб ті барвисті звірі проникали і в мене самого, і я думав тоді барвистими думками з присмаком смутку — думав, про марність свою у світі, бо що я можу в ньому, для чого й куди несе мене моя павутинка? Ще я мав у тих сидженнях інтерес романтичний, бо саме в цей час поверталася додому дівчина із таємничими і глибокими, як осінь, очима. Вдягалася вона часто в барвисту одежу, і мені здавалося, що то осінь, нагулявшись і засвітивши міріади листків, стомлено повертається додому на нічліг. Думка була поетично-дурна, зрештою, я сам був поетично-дурний, якийсь розм'яклий, розчулений, сентиментальний, а збоку виглядав не вельми привабливо: у робочій робі, з темним від пороху обличчям, з чорними руками й брудними черевиками. Мабуть, саме тому, що я так виглядав, дівчина, проходячи якось повз мене, розсміялася.
— Що такого смішного? — спитав я.
— Ти що, кочегар, що такий замазурений?
— Натуральний,— сказав я.— Дбаю, щоб по вашому домі текло тепло.
— Ой, як ти викрутасно говориш! Кочегари так не говорять.
— Бо я кочегар-інтелектуал,— мовив я.
— Хто? — глибочезні очі спинилися на мені, я аж захолов: були вони прекрасні.
— Це так називається моя професія,— сказав я.— Інтелектуал — це синонім слова "тачка". Не чула такого слова?
— Та начебто чула,— сказала дівчина.— Але не знала, що воно значить.
— А що значить люмпен-інтелігент? — спитав поважно я.
— Це щось із історії партії? — поморщила лобика дівчина, очевидно, інтелектуальний рівень у неї явно був невисокий.
— Швидше з історії безпартійних,— мовив я.
Вона звела брівки, глянула чудовими очима, розтулила вуста й завмерла так на хвилю.
— А-а! — сказала вона.— Ти хохмиш?
— Ну да,— сказав я.— Як і всі кочегари-інтелектуали.
Вона пирхнула й пішла в парадне, а я знову відчув осінь, яка застукала мені в серце, як попіл Клааса...
Жахливо не хотілося йти до школи забирати документи, бо там я мав зустріти пісні фізіономії своїх учителів — жоден із них не був світлою особистістю, хоч деякі добросовісно виконували свої обов'язки. Але піти треба, бо я хотів продовжити навчання у вечірній школі, а школу таки закінчити. Хоч яка була та наука убога, маю на увазі гуманітарні предмети: дурна, схоластично-догматична, яка мала не так розвивати, як ідеологічно викривлювати наші мозки, я вчитися все-таки хотів та й був зовсім непоганим учнем, хоч учительки не любили мене за каверзні запитання та вільнодумство.
Підходив до школи з важким почуттям: ось вона, двоповерхова, з широкими вікнами, уже чужа мені — дихала тими вікнами нудьгою уроків (я навіть бачив через вікно нижнього поверху вчительку й дітей за партами — вчителька безгучно розтуляла й затуляла рота, а хтось із передньої парти дер руку). У дворі муштрував старшокласників молодцюватий Білик — хлопці намагалися ступати стройовим кроком, а Білик біля них підстрибував, як м'ячик, і репетував. Я не бажав зустрічатися з Біликом (Дундуком, як ми його прозивали), тож почекав, поки він віджене стрій у дальній куток двору, а тоді пройшов у чорний хід — парадний сьогодні зачинений. Коридори були порожні, і я безперешкодно дістався до кабінету директора.