— І це все? — спитала розчаровано.
— Все, куда пускають,— мовив я.— Є ще дальні печери, але вони зачинені. Є також безліч нерозвіданих печер, куди не ходять.
— Але чому?
— Б вони в неладі, напівзавалені, можуть завалитися.
— Але ж у цих печерах нічого цікавого,— сказала Лариса.— Самі опудала і де-не-де засохлі руки. І кістяків мало. Зовсім не страшно.
— А ти хотіла б, щоб було страшно?
— Ну да! Ти ж сказав: гроби і печери.
— І руки кістяків, що простягаються з темряви, щоб схопити й затягти дівчат.
Але мій жарт повис у повітрі. Лариса йшла побіч задумана.
— Вони що, малахольні були, що ховались у тих печерах?
— Вважали, що так наближаються до Бога. Покидають цей страшний і жорстокий світ, у якому годі жити, бо на кожному кроці їх чекає спокуса й загроза.
— А коли так не наближаються до Бога? — спитала Лариса.— А коли того Бога нема?
— Вірили, що наближаються, отже й наближалися. І твердо вірили, що Бог таки є.
— Жахливо! — сказала Лариса, мерзлякувато поводячи плечима.— По-моєму, вони були малахольні.
— А я їх розумію.
— Ну, ти їх розумієш! — Лариса скривила вуста.— Бо й сам такий! Овечка! І вони були овечки!
— Здається, й овечки живі створіння і їх також треба розуміти. Божі овечки!
— Але ж для чого? Щоб сидіти в землі й світу не бачити?
— Жахливого світу не бачити.
— І через те творячи жахливий світ собі? Я того не розумію.
— Бо ти повна житейського вогню. А вони пригасали. Пригасали й рятувалися від свого пригасання.
— І гасли. Бом! — сказала Лариса, імітуючи церковний дзвін.
— І гасли,— сказав я.— А себе переконували, що це угодно Богові. Інакше вони побожеволіли б тут. Жили у світі власних ві-зій та вигадок.
— А по-моєму, вони хотіли прославитися. Щоб отут лежати, і щоб такі дурні, як ми, дивилися на них і дивувалися.
Повернула до мене лице. Вона, очевидно, й справді змерзла, бо обличчя стало синювате й покрите буберцями.
— Може й так,— згодився.— Але скоріше те, що я кажу.
— Не розумію,— мовила Лариса.— Коли людину закидають у тюрму й змушують у ній жити, це ясно, але коли людина саме себе кидає в льох і тішиться з того — незбагненно!
Чудо дивне! Лариса філософствувала. Вперше довелося почути від неї житейські розмисли — невже й вона ставала нудиком? Я так їй і сказав, звісно, жартома.
— Фі! — пирхнула вона.— А тобі краще, щоб я була дурочкою? В тебе всі дівчата дурочки!
— Крім тебе,— сказав я сокровенно.— Хочеш, зайдемо в якесь кафе й погріємося.
— Це цікавіше,— сказала вона.— Заморив ти мене своїми церквами й гробами! Бр!
Ми розсміялися й майже побігли під гору, бо за цей час погода таки змінилася. Сонце зникло, насунули важкі кучмаві хмари, ставало й справді мерзлякувато-вогко, а через це й холодно. До речі, я сам помітив це тільки зараз, бо й тоді, коли ми роглядали дніпровські краєвиди, й пізніше, мені здавалося, що сонце продовжує світити.
Сіли на двадцятку й спустилися до Хрещатика, в тролейбусі Лариса тулилася до мене, була й справді як крижинка. Я повів її в "Українські страви" за Пасажем — там було найзатишніше, і я сам любив туди вчащати. Ми зайняли столика в кутку, Лариса вже достатньо виголодніла та й я ще не снідав, отож ми замовили по борщу, шніцелю і, звісна річ, каву. Було тихо й затишно.
— Наморилася? — спитав я турботливо.
— Не було від чого,— сказала вона, активно беручись до борщу.
— Шкода, що обмаль часу. Побродили б Подолом, пішли б у Софію Київську.
— Церков мені досить.
Уже було після дванадцятої, отже мали час спокійно пообідати, прогулятися Хрещатиком — і пора їхати.
— Люблю незнайомі міста,— сказала Лариса.— Ніхто тебе не знає і ти нікого не знаєш. Клас!
— Але ж тебе знаю я.
— Ну, ти не в рахунок. Що б я робила сама?
Отже я був "не в рахунок" — дуже мило! Я був тільки для того, щоб вона не відчувала в чужому місті покинутості. Що ж, і це непогано.
— Приїжджай до мене частіше,— сказав я сердечно.— Мені з тобою добре!
— Це вже як вийде! Я від себе не залежу.
— Коли ж будеш залежати від себе?
— Для цього багато чого треба,— загадково сказала Лариса.
— А коли признаюся, що люблю тебе, Ларисо? — сказав несподівано для себе я.
Вона завмерла, не донісши ложки до рота.
— Це виключається,— сказала.— Я люблю Артура і ти це знаєш.
— Нічого я не знаю! — мовив сердито.
— А Славко тобі не розказував? — здивовано спитала вона.— Ні, Славко не міг не розказати. Та і я про це тобі не раз казала.
— Це правда? — спитав я тихо.
— Правда,— відповіла серйозно.— Ти славний, але з тобою мені важко. З тобою відчуваю себе дурочкою.
— Аз Артуром ні?
— З Артуром ні. Він простіший. Окрім того...
— Що, окрім того?
Вона поставила проти мене холодні, я б сказав, безжальні очі й раптом прорекла безцеремонно:
— В тобі мало мужчини!
Я почервонів. Не зовсім зрозумів, що це таке "мало мужчини", але трохи здогадувався. Коли жінка має підстави мститися чоловікові, в ньому, можливо, й справді "мало мужчини", навіть коли він уродився бугаєм з волячою потенцією. Лариса ж мені мсти-лася. І тим, що зійшлася з Артуром, і тим, що таки приїхала до мене, і тим, що так холодно й спокійно відкинула мою до неї любов.
Ми замовкли. Настрій було зіпсовано, й обід уже нам не смакував. Між нами раптом виросла прозора стіна, і я вже знав, що це назавжди. Знав, що вона приїхала до мене зовсім не для того, щоб поєднатися зі мною, а щоб подивитися отими холодними й безжальними очима на мою малість і жалюгідність. Хотіла бачити мене приниженим і досягла цього. Ну, що ж, коли так, то так, я особливо не заперечував. Адже в хлопця часом буває інше задоволення: дати жінці відчути над собою перевагу із жалю до неї, хоч, може, це й не так. Ми доїли обід мовчки і вийшли з кафе. Сипався ріденький, плюгавенький сніжок.