Отакий рій думок викликали в мене оті принагідно кинуті Ларисині слова, і тут уже ніде дітися, треба було признатися: має рацію Лариса чи ні, але ми з нею, очевидно, парою ніколи не будемо.
Я все-таки спробував пробитися до Лариси через людський юрт.
— Клас! — сказала вона мені.— Мене зараз задушать!
Я став так, щоб охоронити її від натиску животів та спин, приймаючи той тиск на себе. В тролейбусі стояв звичний гомін, люди голосно розмовляли. На площі Толстого ми вивалилися на хідника, і Лариса перевела дух, була вона розрум'янена.
— Це у вас так завжди?
— Не завжди, але часто,— сказав я, чекаючи, поки вона впорядкується.
— А в тих печерах теж буде стільки людей?
— Ну, ні,— засміявся я.— Не всім хочеться дивитися на гроби та людські кістки.
Ми пересіли на 20-й тролейбус, зумівши захопити місця,— зупинка була кінцева.
— А де цей ваш знаменитий Хрещатик? — спитала Лариса.
— Зараз по ньому поїдемо,— сказав я.— Чому так довго до мене вибиралася?
— Забула твою адресу, а спитати в Славка чи Артура соромилася.
— Чого ж соромилася?
— Так,— Лариса дивилась у вікно.
— А тепер згадала?
— Нє, побачила твого листа у Славка.
Отже, Лариса поїхала до мене, не сповіщаючи не тільки батьків, але й Славка і Артура. Пояснення тут могло бути таке: з Артуром у неї зав'язалися міцніші стосунки, а Славко Артурові про поїздку напевне б розповів. Чи ж Артур її до мене ревнував? Зрештою, пояснення могло бути й інше: Лариса в своїх діях бувала невгадна. Очевидно, це друге правильніше.
— Оце й Хрещатик,— сказав я. Дивилась у вікно пожадливо. Як завжди,
потоки людей і ми в потоці машин.
— Чи пробував хтось порахувати, скільки за день тут проходить людей? — спитала Лариса.
Запитання було увіч провінційне. Кияни таких речей у голову не беруть.
— Відомо одне,— сказав я,— людина, проходячи Хрещатиком, вдихає стільки газу, скільки курець за день.
— Здорово! — сказала вона.— Тепер я розумію, чого ти сюди перебрався.
Це був жарт чи насміх, але сказала ту фразу, здається, цілком серйозно.
Ми поїхали повз понурий будинок Ради міністрів, Верховної Ради, парк при ній, Арсенал — Лариса не відривалася від вікна.
— А ти де живеш? — спитала вона.
— По той бік Дніпра. В Дарниці.
— Там цікаво?
— Дим і газ,— мовив я.—Заводи і фабрики й будинки стилю барако! Знаєш, є така приказка-анекдот: більше диму, більше газу — стане краще жить одразу!
— Отже, для того ти й переїхав? — знову чи пожартувала чи з'іронізувала вона.
— В тебе є зміни, Ларисо,— сказав я.— Ти єхидничаєш.
— А по-моєму, я серйозно,— сказала вона.— Коли людина кудись тікає, вона шукає кращого.
— Тобто тікає від життя гіршого.
— Знайшов краще?
— Уяви собі,— коротко мовив я.— У цьому місті безліч книжок і цікавих людей.
— Хочеш сказати: нудиків?
— Саме нудиків. Розумніших Артура та Славка, а про мене й говорити нічого.
— Колосально! — сказала Лариса.— Дим, газ і нудики!
— Точно,— сказав я.— Дим, газ, нудики, бібліотеки, виставки, вечори, музика, безліч кінотеатрів, а ще й театри.
— Заздрю тобі.
У мене було враження, що Лариса своїми шпильками, а що це були шпильки, не сумнівався, ніби мстилася мені. За те, що я покинув її, покинув Житомир замість того, щоб виявити твердість характеру і непохитну їй відданість. При цьому те, що вона сама мене від себе відштовхувала, якось до уваги не бралося. І знову-таки з тієї ж причини: я мав би виявити більше енергії, щоб завоювати її. І хоч я, може б, її все одно не завоював, але внутрішньо вона була б задоволена. Мстилася мені за те, що не заполонився нею безумно, не поставив її в центр своїх бажань та помислів, а отже й не любив так, як того хотіла вона. В тому нагадувала Аллочку, яка також воліла підпорядкувати собі чоловіка повністю. Але Артур також ніколи не полюбить її абсолютно, як вона хоче, бо і його більше цікавлять книжки, справи, конспірації й чоловіче товариство.
Ми приїхали. Скажу, що сам у Лаврі я бував кілька разів: раз зі своїм новим знайомим, з яким познайомився у Вітличного — той тут працював і розповів мені безліч цікавого; кілька разів блукав і самотою. Ми пішли в Заповідник через Економічну браму, але спершу завернули до церкви Спаса на Берестові. Спас на Берестові не викликав у Лариси ніяких емоцій, навіть моя розповідь, що тут Володимир тримав дев'ятсот своїх наложниць: дев'ятсот жінок в одного чоловіка для неї було абстракція. Зрештою, йшлося про полонянок, а не про українських жінок, інакше вони б пороздирали б одна одну, а в додачу ще й Володимира. Це моє зауваження Ларисі сподобалося, вона розсміялася.
Водив Ларису по Лаврі, щось оповідав, щось показував, але навіть "білоколонне диво" Шеделевої дзвіниці її не вразило — кидала навсібіч байдуженькими оченятами й стоїчно мовчала. Зрештою, завів її до того місця, звідки проглядалося Дніпро, Дарниця й церкви біля дальніх печер.
— Це ти отам живеш?
— Там,— сказав я.
— А де конкретніше?
Я спробував показати. Вона стояла якась тиха й задумлива.
— Тут красиво,— мовила нарешті.— А де ті печери?
— Треба спуститися вниз.
— Гайда! А то тут якось холодно.
— Давай погрію! — мовив я і спробував її обійняти. Але вона, як і того першого разу, коли присягали на братство, різко від мене відскочила і її личко знову стало спотворене з хижо оскаленими зубками.
— Не смій! Це тут такого навчився?
— Ну да! — сказав я.— Знаєш, які тут дівчата. Як вогонь!
— То йди собі до тих дівчат!
— І не поведу тебе в печери?
— Нє, чого ж, веди,— сказала незворушно Лариса.— Але рук не розпускай.
— Гаразд! — сказав я так само жартівливо.— Клянусь святими!
І ми пішли в печери. Йшли по напівтемних сутеренах, зупинялись біля поховань, я щось пробував розповідати, але відчував, що мої слова до неї не доходять. Мовчала, тільки розглядалася. Зрештою, незабаром ми вже були на поверхні.