— Пошлі смотреть тєлік,— сказали вони й пішли у свою кімнату — і зі спини абсолютно однакові, в однаковій одежі і з однаковими зачісками. Одне мене зацікавило в цьому домі: книжкова шафа, ущерть забита книжками. Йдучи повз неї, я побачив там книжки й українські — очевидно, господар недаремне так правильно міг говорити українською, це без сумніву були книжки його.
Дівчатка знову дружно всілися на канапку, оголивши однакові круглі колінця, а коли я спиняв на них очі, хапалися руками за по-долики й смикали за них, а я по-дурному подумав, що коли прийде в цей дім чоловік однієї з дівчат, то йому буде важко їх розрізнити, а може, вони й не захочуть, щоб він їх розрізняв і дружно мінятимуться місцями біля того чоловіка, а той до кінця життя не довідається про те при умові, коли друга не вийде заміж,— весело йому буде з того чи сумно?
Чому я згадую цей епізод? Звісно, не тому, що хочу із тих простих і добрих людей посміятися, тобто оповісти якусь "хохму", а тому, що, зайшовши у той дім, я не просто відвідав малознайомих мені людей, а в дивовижний спосіб увійшов у власне майбутнє. Згодом мені дісталася десь якраз така квартира, як ця, в яку ступив; моя дружина із тоненької стрункої дівчинки (зайве казати, що це була не одна із цих близнят) перетворилася, народивши мені двійнят-дівчаток, у кругленьку, огрядненьку господиню; у мене в квартирі був подібний лад чи нелад, жінка моя тільки на початку намагалася говорити зі мною українською, а потім це легковажно покинула; своїх дочок я назвав не Ніна і Люда, а Лєна і Таня, і вони виросли в точнісінько таких самих дівчаток, як Ніна і Люда, по-українському не говорили навіть зі мною; одне тільки в мене було інакше: не одну книжкову шафу я мав, а стінку, та й антресолі мої були забиті книжками. Та я ніколи не приводив у свій дім юнаків, щоб познайомити їх із дочками — хай беруть собі цей клопіт на плечі самі. Отже, я потрапив у цілком стандартну родину, витворену суспільними обставинами свого часу, і тоді, в юності, то було ніби попередження мені долі моєї, якого я, може, і не збагнув. Злякався того попередження, але у свій спосіб: до дівчаток не виявив хлоп'ячого інтересу, як і бажання залишитися в тому домі. Тоді мені здавалося, що я тікаю від стандартності, ще шукав чогось особливішого, але й не підозрював про помсту собі отієї жорстокої жартівниці-Долі, котра веде нас світом, смикаючи за поворози, як ляльку в ляльковому театрі. Але вона була й мудра, та моя Доля, вона ж мене попередила, увівши мене в майбутнє моє; і то, мабуть, тільки моя вина, що тим попередженням знехтував. З другого боку, це питання: чи сталося б у мене інакше, коли б я того попередження не зневажив? Чи ми будуємо життя своє, чи нам його будують? Не я і не Іван Маркіянович, двійник мій, поселили себе у ту "хрущовку", а нас у неї; не я вигадав закон стандартизації світу й людей, а світ, у який пущено нас жити. Чи не читав я своїм дівчаткам чудових, ще й українською мовою, книжок, чи не хотів я виховати з них homo sapiens, яким і себе вважав, але на їхні ніжні душі чигали дияволи: диявол — дитячий садок, диявол — школа, диявол — вулиця, диявол — держава, яка ідею стандартизації вивела в абсолют. Отож, щоб залишитись у цих умовах homo sapiens, треба було ставати або борцем, або відллюдником і своїх дітей та жінку, істот без особливої суспільної опірності, зачинити в якийсь бункер, відгородивши їх від світу, адже жіноцтво — ніжні істоти і стандартизації улягають легше й охочіше за природою своєю. Тому я не осуджую ні Івана Маркіяновича, ні його дружину, ні його дочок, ні. своє жіноцтво, я тільки жалію їх, як, зрештою, і себе, бо і я виявився перед тотальною стандартизацією безсилий. А про отой бункер я не вигадав: про це згодом прочитав оповідання якогось японського письменника, здається, Кобо Абе, про те, як чоловік, аби забезпечити свою родину від лихого світу, зачинився з нею в бункер, і родина та почала жити жахливим ідіотичним існуванням — оповідання це так мене вразило, що й досі не можу його забути.
Але в той час, який описую, був я юний, повний завзяття, жаги до життя, отож відвідини родини Івана Маркіяновича були для мене не більше як дрібним епізодом, про який я легковажно забув. Іван Мар'янович, очевидно, мав тонку душу, він чудово відчув, яке враження справила на мене його родина, і більше мене до себе не запрошував, а я того сам не прагнув; на роботі часом, правда, підходив до мене в обідню перерву, бо в робочий час я перебував у ритмі праці всієї бригади й часу на балачки не мав. Інколи підходив, коли ми сиділи без роботи — вступали з ним у дружні, навіть відверті балачки. Тоді зрозумів, чому він був приятелем мого тата, більше того, саме через Івана Маркіяновича я ліпше збагнув і власного батька — вони обоє були стандартні у тілі, але не в дусі. Ми говорили про книжки та життя, виявляючи дивовижну погодженість, Іван Маркіянович дещо приносив мені прочитати, хоч його бібліотека була небагата, і я ще раз уразився, яка це самотня й неприкаянна людина, коли знайшов собі співрозмовника у хлопчаку. Ми сиділи десь у кутку цеху на панелі й вели балачки, які охоронці ладу могли б назвати антидержавними — Іван Маркіянович тримав у душі міцне, глибоко затамоване, але невитравне українство, і я й досі вдячний йому за те, що він мене, зеленого, помітив і виділив — це була воістину світла душа. А ще мене вражали його очі. Печальні, розумні, глибокі очі людини, яка звикла ховати свої думки і які сховати йому було невимовно тяжко. Своїм хлопцям такий інтерес до мене з боку інженера я пояснив, що цей мій родич, і те їх, здається, задовольнило. Дехто з них цікавився нашими розмовами й підсідав до нас, але Іван Маркіянович миттю переводив балачки на інші теми; розповідав, при тому по-мистецьки, анекдоти, з яких ми дружньо сміялися.
І все-таки листочок із телефоном Степана Вітличного, що я його тримав у нагрудній кишені, не давав мені спокою, і от в одну із субот, коли мені у гуртожитку було по-особливому тоскно; в той день і кіно путящого ніде не йшло; в той день ішов сніг, якийсь теж особливий, лапатий, вогкий, запашний; у той день люди мені здавалися (у тому снігові) загадковіші, красивіші" й приємніші; в той день знову згадалася мені Лариса, і я тужив за нею — навіть вирішив поїхати до Житомира й обов'язково з нею зустрітися; в той день я блукав Хрещатиком і дивився тоскно на київських красунь, а в Києві їх завжди повно; у той день щось у мені колотилося і хвилювалося, а сніг ішов, а сніг покривав мене, і красунь, і весь Київ білим саваном,— я не витримав, засунув руку під пальто, розстебнув ґудзика нагрудної кишені й запустив туди два пальці. Тоді підійшов до телефонного автомату, пустив у його нутро дві копійки — і за мент мені відповів тихий м'який голос.