Телефона Степана Вітличного по 09 мені відразу ж сказали,— і я тримав клаптика паперу, на якому його записав, у нагрудній кишені — він мене грів. Принаймні, здорово було відчувати, що можеш зняти телефонну рурку й тобі відповість приязний голос. Але якийсь час робити це не зважувався.
Тим часом сталася ще одна невелика подія: на роботі до мене підійшов батьків приятель, інженер, люб'язно зі мною побалакав і запросив заходити1 до нього, бо розумів, що мені у незнайомому місці може бути незатишно. Говорив досить доброю українською мовою, і саме це спокусило мене згодитися. Пішли до нього разом після роботи, підійшли до найстандартнішого будинку з так званих "хрущовок", піднялися сходами з подряпаними стінами і найнеймовірнішою сумішшю кухонних запахів, а коли батьків знайомий, звався він Іван Маркіянович, відчинив власні, оббиті дермантином двері, з них полило духом смаженої картоплі з цибулею. До нас вийшла кругла, огрядна, добродушна жінка; Побачивши мене, очка її засяяли, а вуста чемно всміхнулися.
— О! — сказала вона.— Це хто такой красівий молодой человек?
Іван Маркіянович пояснив, але не українською, а чомусь російською мовою.
— О! — сказала жінка, і її очі ще більше засяяли.— Дєвочкі будуть ради познакоміться. Січас будем ужінать... Замічатільно!
— Січас предупрежу дєвочок,— сказав Іван Маркіянович і сховався за дверима, в які було вправлено гофроване скло.
— Подождітє мінуточку і раздівайтєся,— сказала жінка й сховалася за другими, такими ж дверима — саме звідти й долинав той запах картоплі з цибулею. Я опинився сам у тісному коридор ці, в якому стояла шафа на одежу, холодильник, підставка для взуття, прохід був вузенький, стеля низька, бо зменшена антресолями, тут-так и висіла зимова одежа, в основному жіноча, а на підлозі валялося пар з десять жіночого взуття, досить безладно розкиненого. Мені було незручно тут стовбичити, але й піти не випадало, і я терпляче чекав, вдихаючи харчові запахи, якими по вінця був наповнений цей коридо-рець. Зрештою, а минуло досить часу, вийшов Іван— Маркіянович.
— Вибач, що примусив чекати,— сказав він.— Тут У мене жіноче царство.
Усміхнувся трохи зніяковіло, а тоді додав:
— Потеревень трохи. з дівчатами, поки вечеря доспіє.
Дівчатка виявилися близнятами. Можливо, вони були й миловиді, але їхня абсолютна подібність убивала цю миловидість. Дивилися на мене цікавлющими очима, здається, були моїми ровесниками, всадили мене на стільця навпроти телевізора, котрий щось там показував, самі сіли на канапку й дружно схопили в руки в'язання. Розмова в нас текла абияк, вони щось запитували, а я відповідав — для них Житомир був щось ніби село, і вони туманно уявляли, де він розташований. Говорили, звісно, по-російському, я ж відповідав їм українською — можливо, тому вони й уявляли, що Житомир — село. Звали їх Люда і Ніна, але хто з них Люда, а хто Ніна розібрати було важко. При розмові вони в'язали й дивилися телевізора — отакі дві спадкоємиці Юлія Цезаря. Вряди-годи коментували те, що показували, а загалом піддали мене перехресному допитові, ніби слідчі, я ж при тому був ніби підсудний. Єдиною моєю розвагою було те, що я кидав очима на їхні абсолютно однакові оголені коліна, вони миттю цей мій позир фіксували й дружно натягували на ті коліна подоли спідничок очевидно, поки я стовбичив у їхньому коридорці, спішно перевдяглися. Блузки в них були відкриті, я переводив очі з колін на виріз, де проглядали западинки між грудьми, і дівчатка миттю починали поправляти верх блузок, затуляючи ті западинки. І тут я помітив між ними різницю: на лобі у ближчої до мене був шрамик. Мали вони й по родинці, але в одної на лівій, а в другої на правій щоці — той, що їх сотворював однаких у материній утробі, тут щось поплутав.
— Давайте, дівчатка, буду розрізняти, хто з вас Люда, а хто Ніна,— сказав я, бо мусив щось говорити.
— Ану! — дружно мовили вони і звели обличчя.
— Ви Ніна, а ви Люда! — показав я. Дівчата засміялися.
— Как раз наоборот,— мовили вони.
— Гаразд,— мовив я.— Ви Люда, а ви Ніна!
— І січас наоборот,— сказали дівчатка й захлинулися сміхом.
— Так не годиться,— сказав я.— От ви,— спитав я у тієї, що була ліворуч,— Ніна чи Люда?
— Ніна,— сказала дівчина.
— А ви Люда?
— Люда! — згодилася та.
— Ну, давайте так, я відвернуся, а ви поміняйтеся місцями, як хочете. І я вгадаю.
Відвернувся й почув, як вони, хихикаючи, міняються місцями.
— Можна,— сказали вони.
Я обернувся. Сиділи, як і раніше: Ніна — з лівого, а Люда — з правого боку.
— І січас наоборот,— дівчата залилися сміхом після мого гадання.
У цей час у дверях постала їхня мати з урочистою усмішкою на лиці.
— Пожалуста ужінать,— сказала вона.— Ви тут, віжу, не скучаїте! Оні в міня замі-чатільниє дєвочкі.
По тому ми сиділи за столом у другій мацюпунькій кімнатці, і вже господиня піддала мене докладному опитові, дівчатка ж велись наче ляльки, ледь-ледь копирсались у їжі, вряди-годи щось одна одній шепотіли й коротко сміялися, або ж казали щось таке, чого я не розумів, і значуще одна на одну позирали.
Тоді мати сказала їм:
— Дзєвочкі, ви же за столом!
І вони знову стали неживими ляльками. Іван Маркіянович мовчки і з апетитом їв, і я раптом відчув, що він страшенно самотній у своєму домі, що він тут ніхто, а все — оця жінка й дівчатка. Впереміж між опитом господиня похвалювала дочок, на що вони не реагували ніяк. І здалося, мене запрошено на аукціон, де продавалися ці дівчатка, але годі було зрозуміти, чи обоє разом, чи тільки котрась із них. Було сповіщено, що Ніна на годину старша Люди, але я вже знову забув, котра з них хто. А Іван Маркіянович мовчки їв, в той час коли вони всі троє ледве жували, а коли я мимоволі знову спинився поглядом на смужках їхніх грудей, вони вже й на те не реагували, правда, стріляли в мій бік очками. І мені раптом стало жаль цю родину: самотнього батька, і те, що тут розігрувався аукціон, а може, це мені так здавалося? Але в одному я не помилився: в кімнаті почувалася якась напруга — ми всі були неприродні, всі розділені, окрім дівчаток, бо вони, за проектом, мали бути однією людиною, а вийшло із них дві. Я чемно відповів на всі запитання господині, і за столом зависла тиша. Зрештою, ми випили компот і дівчатка встали.