— Він наш, він наш! — загукала компашка; в сутерені почали мигати лискавки, перед очима спалахували і на мить завмирали страшні перекошені фізіономії з роздертими ротами, із скарлюченими носами й вибалушеними очима, із наставленими розчепіреними пальцями і з рогатими головами.
— Він наш! Він наш! — горлали ті роти, і я зареготав божевільно, бо відчув скажену радість од того, що я не свій уже, і не Джордж Байрон, і в мене немає спліну чи стуми, що я вже не відчуваю інтелектуальної зверхності над цими упослідженими, що можу забути про світ і його жахливі реальності, що мені не треба ні над чим ламати собі голови, бо я вже навіки їхній, бо мені начхати на те, що буде зі світом і зі мною завтра.
— Виберемо йому чортицю! — загорлали навколо мене.
— Я його чортиця! — сказав знайомий голос, і до мене вихилясом пішла гола, чорна, вигинлива істота із лискучими персами, із хвостом на голові і з величезними іскристими очима, із рубіново нафарбованими повними любасними вустами — це могла бути тільки Лариса, і це й справді була вона. Підійшла до мене, обвила шию, притислась усім тілом, і я відчув, як мені до вуст присмоктав-вампір, і що моє тіло починає перемішуватися, як тісто, із тілом її, що я пропадаю в ньому, а вона пропадає в мені, а може, це нас жбурнули на підлогу й розмішують ногами, і тіла наші стають розквашеним місивом, а в голові продовжують вибухати протуберанці, і все це твориться під хрипкий, натужний, надірваний стогін гітар та під крики й вискоти, й радісне мекання й ляпання у долоні інших чортів.
7
Я помітив одну дивовижну річ: нашу долю зчаста визначаємо не ми самі, а ті жінки, з якими себе зв'язуємо, хоч вважаємо, що вони слабка стать, а ми нібито сильна. Отже голубий спрут, про якого я казав вище,— це і є жіноча стать, яку ми хочемо осягти і яка, зрештою, осягає нас. Коли б я дуже любив Аллочку, то неодмінно б до неї пристосовувався і став би приблизно таким чоловіком і творив би таку родину, як вона уявляла, бо головний творець родини — жінка, чоловікові лише дозволяється уявляти себе її головою. Жінка ж погоджується номінально це визнавати, аби не дратувати чоловічої самолюбності,— це річ таки небезпечна. Знову-таки, коли б я ближче зійшовся з Ларисою, думалося тоді мені, то змушений був би увійти в її компашку і відбулося б щось таке, як у цьому моєму сні чи візії, що її оповів вище. Зрештою, Лариса з її потягами й уподобаннями, думав я, бо згодом переконався, що вона зовсім не та, за кого себе вдає, не дуже оригінальна і хоч як негативно не ставилася до філософії та філософствувань, а таки сповідувала певну філософську доктрину, як і Аллочка, тільки іншу, правда, зовсім того не усвідомлюючи. Цю доктрину я називаю карпедіємізмом, від латинського carpe diem — зривай день, або ж лови момент, її чудово виклав у своїй байці "Коник-стрибунець" Леонід Глібов. Зрештою, будь-яка система людської поведінки — відбиття певної, давно відомої людям доктрини, бо я вважаю, що психологічно людина в часі не змінюється, вона лише вдягає на себе костюма нового часу, свого. Отже історична змінність людини — це зміна костюму в той час, як тіло залишається те ж таки. Чим психологічно різниться вояк, інквізитор, митець, правитель, священик, учений, робітник і їм подібні старого часу від таких же у часі новому? Лише одежею, тобто змінним антуражем. Наша ж дружба, спілкування, поєднання (чи ворожнеча, неприйняття) з іншими людьми — це акт випробування, особливо, коли сходишся із жінками,— проходження, так би мовити, через чистилище, хоч це, може, й не зовсім точно. Саме тому наступної зміни, коли Лариса підійшла до мене (сидів, як завжди на лавочці й дивився на осінні краєвиди), я твердо відмовився пустити компашку у підвал, щоб спільно подуріти.
— Приходь до мене сама,— сказав.
— Філософствувати? — з жахом спитала Лариса.
— Бачиш,— по-менторському мовив мій голос.— Я пішов зі школи, бо з мене хотіли зробити дурня. Тож, по-моєму, дозволяти ро-
бити із себе дурня куди нудніше, ніж бути ним натурально.
Лариса струснула головою.
— Нічого не втямила. Хохмиш?
— Звичайно,— мовив я, дивлячись на чудові осінні краєвиди.— Ліпше про свою глупість не знати, ніж дозволяти, щоб хтось робив із тебе ідіота.
— А по-моєму, ти нудик,— сказала Лариса.— Жаль. Такий чудовий вийшов би з тебе чортик. Як побачила тебе, відразу подумала: який славний, замурзайий чортик... А ти нудик, а не чортик.
— Кочегар-інтелектуал,— мовив я.
— Фу! — видихла Лариса.— Ліпше б ти до мене приставав... Може, подумаєш? Дати тобі ще два дні? В тебе там класно — справжнє пекло! Ми б славно побацали!
— Ні! — сказав я.— Кожен творить своє пекло. А моє пекло — мудрість світова, а не безум.
— Нудість світова,— сказала Лариса.
— Ну да,— сказав я.— Це ж так оригінально!
— Ти чудик? — спитала Лариса, по-моєму вона вже трохи сердилася.
— Поки що. Не хочу бути стандартною людиною!
— А ми що, хочемо? — обурено сказала Лариса.
— І ви не хочете. Але вам світ здається неприступно розумний, а через те й нудний, а для мене він неприступно дурний і через це також нудний. Вловила різницю?
— Високо про себе думаєш,— сказала Лариса.— А по-моєму, ти старий. Старий і нудний. Адью!
Отак розсердилася й пішла, я ж полегшено зітхнув: мені анітрохи не хотілося впускати у свій підвал жодної компашки. Зовсім не хотілося ставати чортом, хоч я й тужив за прегарними очима цієї милої чортиці. Але її прегарні очі — це пастка, а потрапляти в будь-які пастки я поки що не бажав. Ліпше хай прийдуть до мене Артур із Славком, і ми славно потеревенимо.
До речі тут розказати, як вони познайомилися. Було то на міських шахових змаганнях, вони опинилися за однією дошкою. Розіграли початок, а тоді Славко сильно задумався над черговим ходом.
— Слухай,— сказав раптом, пересунувши фігуру.— А ти знаєш, хто ти такий?