6
Увечері я заступав на зміну і біля входу до кочегарки перестрів дівчину, з якою вступив у балачку минулого разу.
— Привіт, кочегар-інтелектуал,— сказала вона.
— Запам'ятала те слово? — здивувався я.
— Яке —кочегар? — спитала дівчина.
— Ні, інтелектуал.
— Думаєш, я дурочка? — засміялася вона.
— По-моєму, воно важко тобі давалося. До речі, як тебе звуть?
— Лариса. А тебе?
Я сказав. Так ми й познайомилися й потеревенили по дурницях.
— Слухай, а можна я подивлюся кочегарку? — спитала вона.
Дівчина була смілива.
— Можна,— сказав я,— коли не боїшся кочегара-інтелектуала.
— Хіба тебе можна боятися? — здивувалася Лариса.
— Людину, яка подобає на чорта? — спитав я.— Ні, ти смілива дівчина.
— Ти хоч і схожий на чорта, але тебе не боюсь,— сказала трохи простолінійно Лариса.—До речі, й чорт не такий страшний, як його малюють.
Гумор був середнього сорту, але я вирішив бути великодушний.
— Воістину,— сказав.— Приходь, вгощу тебе чашечкою смоли.
Вона пирхнула й подефілювала в своє парадне, виразно покручуючи своїми принадностями, а я кинувсь у кочегарку, бо вже запізнювався на зміну.
Вона прийшла в той-таки вечір, ще не було темно.
— О, в тебе тут класно,— сказала.— Де можна сісти?
Я показав на ящика, на якому любив проголошувати свої монологи Славко, ящик принаймні був застелений газетою.
— Слухай, справді возиш ту тачку? — спитала вона.
— Вожу,— засміявся я.
— І вергаєш отією здоровенною лопатою?
— Ну да! — сказав я.
— І це ти такий сильний?
— Я ж сказав, що мене треба боятися. Ось візьму тебе зараз з'їм, а кісточки кину у вогонь,— я жартома загарчав і наставив розчепірені пальці.
Ларисин сміх якось по-особливому роз-лунював у чорних моїх теренах.
— Слухай, а що, як я запрошу сюди свою компашку? Погуляємо, потанцюємо, подуріємо. Притягнемо програвач а.
— Тут нема розетки,— сказав я.
— Хм, це зле! —вона на мент задумалася.— Нє, в тебе тут інтересно. Знаєш, терпіть не можу нудного. Вдома — нудно, по телевізору — нудота, в технікумі — кошмар! І всі люди нудні, не вважаєш? А я люблю, щоб весело було. Слухай, а що як ми тут у тебе зробимо пекло?
— Як це пекло? — спитав я ошелешений.
— Вогонь тут є. Роздягнемося, обмажемося вугіллям і подуріємо.
— Любиш дуріти?
— Ну да! Притягнемо магнітофон, не бійся — на батарейках. Тільки щоб і ти з нами дурів, хочеш?
— Не знаю, чи зумію,— сказав я.— По суті, я теж нудний.
— Не нудний,— мовила переконано Лариса.— В тебе язичок як бритва.
— Приходь краще, коли тут будуть мої друзі.
— Філософствують? — обережно спитала Лариса.
— Очевидно. А це зле?
— O mama mía! — звела молитовно руки Лариса й закотила свої прегарні очі, ставши схожою на одну із мадон.— Ненавиджу розумних, ненавиджу філософствувань, люблю дурних і щоб дуріти. Терпіти не можу розумне, нудне, правильне й порадошнё! Хочу бути чортицею, обмазаною вугіллям, і танцювати бугі-вугі! А з тебе вийшов би такий славний чортик! Можна, я приведу свою компашку?
— А без компашки? — спитав я, милуючись нею — вона грала, як акторка, а може, мені так здавалося.
— Без компашки не можна,— зітхнула вона.— Бо коли ми будемо тільки вдвох, скоро приставати до мене почнеш. Ненавиджу, коли до мене пристають.
— А коли не буду до тебе приставати?
— Тоді буде ще нудніше,— сказала Лариса й звелася із ящика.— Подумай, два дні на роздуми. Адью!
— Чого так швидко? — спитав я.
— Щоб стало не нудно,— підморгнула вона й пішла...
Я приносив на роботу з собою будильника — це щоб спокійно поспати між загрузкою печі. Закидав вугілля, лягав спати, будильник мене будив, і я знову загружав. Тоді вдруге лягав спати. І от під час одного із таких коротких засинань мені приснився чи сон, чи видіння: мій сутерен наповнився голими, обмазаними вугіллям тілами, всі поприв'язували собі хвости до сідниці, а до голови ріжки; дехто зробив навпаки: хвіст до голови, а ріжки до сідниці; двоє із компашки рвали струни гітари і хрипко щось горлали, різнобійно до цього ревла музика з магнітофону, всі виладнувались у стрій, власне, у дві шереги: дівчата в одній, а хлопці в другій навпроти, вискнули одночасно й почали вигинатися й корчитися, смикатись, наступати одне на одного, вигинаючи передки, а тоді відскакувати, переходячи до іншого партнера і так далі, а я блукав поміж них у фракові, сніжно-білій сорочці і з білим краватом-метеликом, у лискучих, лакованих туфлях, я — музи-кант-маестро чи офіціант, чи як Джордж Байрон із нудьгою на обличчі і з відчуттям своєї переваги над цими первісними людьми. А первісні люди наскакували на мене, шарпали мій фрак, верещали й відскакували, і в їхніх пазурях лишалися смужки вирваної із фраку тканини. Я почав відбиватися від цих наскоків, і мій байронічний настрій пропав, а натомість почав з'являтися страх — вони оточили мене навсібіч, вигиналися й смикалися, закочуючи очі на цілком ідіотичних обличчях, ніби я потрапив до божевільні. І їм не було, здавалося, до мене ніякого діла, а насправді чи один, чи друга блискавично підскакували до мене, хапали лазурями за одежу й чути було тріск, з яким вона рвалася. На мені вже матилялися жалюгідні рештки фрака, і я кинувся, щоб пробитися через цю масу й вирватися на волю, але всюди натикався на чорні тіла, які, сміючись, штовхали мене на старе місце.
— Бацай! Бацай! — кричали чорти, і вже не було ані клаптика фрака, весь він подертий на вузькі, довгі стрічки, валялися ці стрічки на підлозі, наче хвости, по них тупали брудні босі ноги, і ці стрічки звивалися, немов потовчені вужі; в догоду чортам і я почав перебирати ногами, бо подумав, що, може, так вони дадуть мені спокій, але вони вже рвали білу сорочку і штани — один схопив мене за ногу і здер туфля, і туфель почав літати над головами, як волейбольний м'яч, а вони радісно загорлали, бо знайшли нову розривку, і я використав цей момент і кинувся до виходу, щоб утекти, поки ще була подоба одежі, і я знову опинився в середині кола і знову засовав ногами, імітуючи танець — на мені вже не було сорочки, а замість штанів висіло шмаття, за якийсь час і того шмаття не стало, і я стояв серед чорних, брудних білий і непорочний в непорочному костюмі Адама, а довкола мене вигиналися, смикалися, здригалися, виставляли передки особи чоловічої статі, ритуально підходили до мене й обсипали вугіллям, радісно при цьому покрикуючи чи верещачи. І я вже не був серед них непорочний, а майже такий, як вони, хіба без хвоста та ріжок, але хтось схопив мене за волосся, пригнув, і я почув, як мені в кібчик вкручується, ніби гвинт, хвіст; навіть відчув, що можу тим хвостом махати, і тим хвостом радісно махнув, а в голову мені вгвинчували сталеві ріжки, і від того мій розум почав пригасати, як вогонь, і з нього, як із сонця, почали вибухати протуберанці, я розтулив пащеку й радісно, безумно загорлав, підстрибнув на місці й почав, вигинаючись труситися і смикатися.