Чи знала вона, що сидітиме на березі не тільки Хомухін, а й Шульга?
Готель стояв майже на краю крутого урвища, річка хлюпотіла далеко внизу, щоб добратися до води іноземним постояльцям, інтуристівське начальство розщедрилося і спорудило на тому урвищі міцні дерев’яні східці, а внизу влаштувало так званий "пляж": одгородили з двох боків дротяною сіткою шматок вузького берега і поставили там два дерев’яні "грибки". Під одним таким "грибком" прилаштувався товариш Хомухін, під іншим засів Шульга. Він, щоправда, був не в костюмі з галстуком, як Хомухін, встиг залишити в готелі піджак і галстук, але до купання не рвався, демонструвати свої фронтові шрами й рубці не хотілося, а ще більше не хотілося змішуватися з отою безладною купою самців, на яку вмить перетворилося їхнє високоповажне товариство, щойно блиснуло перед ними звабливе жіноче тіло, досі всі ці занудливі дні засідань сховане від них, закрите, прикрите строгими, як московські кабінети, костюмами, а тепер несподівано, запаморочливо, майже вибухово оголене в усій своїй звабі і знаді і зухвало виставляюче дві свої найзабороненіші зони, ледь заховані за вузькими стьожками так званого бюстгальтера, ще так званіших трусиків.
Плавали, пірнали, брьохалися у воді, здіймали міріади бризок, колотили брудну волзьку воду "на шампанське", галас, вереск, іржання… Вірний Фелікс вистрибував у самому центрі вирування, щоб простежити, проконтролювати, не дати перейти межу… Шульга тільки посміювався, спостерігаючи все це. Голі люди — це тільки голі люди, і панує над ними тільки первісний інстинкт, основний інстинкт, зосереджений в отому жіночому тілі, в його вологих гарячих глибинах, в первісних хащах, в правічній дикості. Людина народжується для світла, а її одразу ввергають у тьму, щойно вона видасть свій перший крик. То чи не краще добровільно повернутися в своє правічне лоно, плюнувши на всіх самозваних повелителів, розпорядників, доктринерів і наставників, і може, й до жінок пориваємося ціле життя з такою несамовитою сліпою пристрастю тільки тому, що знов жадаємо повернутися туди, звідки прийшли, втонути в первісному океані вічного життя, з якого випливли тільки на коротку мить, мов незвані робінзони, і в який знов готові зануритися щомиті з величезною насолодою, з незбагненним захватом, з неймовірним залассям, немилосердно ламаючи, трощачи, нищачи всі застереження, заборони релігій, урядів, філософів, моралістів… Зрештою, все тоне в жінці… Держави, уряди, ідеології, вірування, філософії, команди поліцейських наглядачів, жезли первосвящеників, катівські сокири…
Юлія зробила несподіване відкриття. Не тільки для себе, а й для всіх, хто бовтався у воді довкола неї: не купається не тільки Хомухін; а й Шульга.
— Шульга! — загукала вона до нього з води. — Ви теж не вмієте плавати, як сибіряки?
Шульга не відповів. Тільки усміхався загадково.
— Вам не подобається волзька вода? Дніпровська краща?
Шульга мовчав. Не Волга, а Ітіль, і не Дніпро, а Борисфен були в його крові, але про це не скажеш коротко, а довго говорити не хочеться.
— Ви мене чуєте, Шульга?
Їй потрібна була причіпка, щоб вибрести на берег і підійти ближче до цього дивного українця.
— Ви не хочете відповідати чи не чуєте мене? Шульга!
— Я чую, — сказав він з силуваним спокоєм.
— Тоді чому ж?..
Вона підходила вже небезпечно близько. Тільки тепер Шульга збагнув, який він п’яний, п’яний і від горілки, і від цієї жінки, що жила в його душі вже цілі десятиліття, він злякався, що вчинить зараз щось безрозсудне, майже зрозпачено дивився на Юлію, на те, як вона переступає по піску, легко, летючо, навіть не лишаючи слідів, він хотів застерегти її, втримати на безпечній відстані, але не знав, як це зробити, не бачив, хто б поміг йому, виручив його, порятував… Тут можна було б згодитися навіть на послуги нікчемного Фелікса, але міністерський лакиза не кинувся слідом за жінкою, а й далі зоставався серед купальників, зате справжнім лицарем виявився грузин Робакідзе, який перший кинувся слідом за Юлією, подаючи приклад усім іншим.
— О, генацвале! — картинно здіймаючи руки, вигукував син грузинського народу. — Наша цариця покинула нас! Що ми готові зробити для неї, щоб вона знов стада нашою водяною царицею?
Гола чоловіча юрба посунула на берег, вмить оточила Юлію (Шульга ще встиг подумати, хто там серед них отой обласний "ідеолог", щедро пожертвуваний місцевим керівництвом) з жереб’ячим іржанням, блазнюванням і клоунствуванням, клоуни білі і клоуни чорні, розум і дурість, сміх і сльози, надія і розпач, світло й пітьма…
— Генацвале! Колеги! — перебравши на себе роль розпорядника, розкланювався навсібіч грузин. — Попросимо нашого великого мудрого друга, нашого товариша Хомухіна, щоб він дозволив нам перед московською царицею… як синам своїх народів… і як мужчинам…
Хомухін мляво помахав рукою: дозволяю, не заперечую, але щоб усе було пристойно…
Білорус випередив усіх. Шульга добре знав його. Партизан. "Можно вдарить, можно втечь…". В мирний час надавав перевагу "вдарить" першим. Білорус галантно розкланявся перед Юлією, заявив:
— Звеліть: і я порину в цій Волзі і не вирину!
— Ну, що ви! — засміялася Юлія. — Волга — це ж не болото, з якого не виринають. Я не хочу вашої смерті.
Почувши слово "смерть", поперед усіх вискочив кругловидий узбек з зарізяцькими очима, підняв над стриженою головою руки, заворушив пальцями:
— Покажи, кого треба зарізати, — заріжемо!
— Я проти кроволивства! — відтрутила його владним порухом руки Юлія.
— Але ви не проти нашої "Дойни", яку я вам заспіваю і затанцюю? — закричав чорнявий молдаванин, вродливий і ставний, ніби давній римлянин.
— Танці мене не цікавлять, — сказала Юлія. — Досить з мене балету Великого театру.
— Ах, цариця! Ах, ах, ах! — закружляв довкола Юлії грузин. — Нас багато, ти одна, ми готові для тебе на все, а ти владна приймати чи не приймати наші дари. Я вже знаю, з чим прийду до цариці. А з чим прийде мій великий друг з Вірменії?
Шульга, попри своє сп’яніння, з приємністю відзначив, що для мудрого чоловіка не важить: голий він чи зодягнений. Ашот, худий, як чорт, чорноволосатий, майже як мавпа, в примітивних чорносатинових трусах, геть недоречний на цьому багатонаціональному ярмарку самців, несміливо висунувся десь збоку, поцілував руку (перший з усіх!) Юлії, скромно потупився, довго мовчав, тоді сказав: