Антрацитового прокурора Шульга не наздогнав і не побачив. Коли добіг нарешті до самотньої хатки, там було пустельно, як завжди, тільки осторонь спускалися на санчатах із снігової гірки двоє хлопчаків у куценьких чорних пальтечках і кролячих шапках.
— Гей, козаки! — гукнув до них Шульга. — Не бачили тут такого чорного страшного дядька?
— Ні, не бачили нікого, — відповів один з хлопчиків, другий спитав:
— А ви, мабуть, до мами? Вона он там у сарайчику вугілля бере…
Не сарайчик, а прихалабок позад хатки. Шульга досі його й не зауважував. Може, тому, що сніг присипав протоптану туди стежку. Оля саме виходила з сарайчика, несучи відро з вугіллям. Шульга кинувся до неї.
— Дозвольте поможу. Добрий день. Ви на мене не гніваєтесь?
— Та за віщо ж?
— Прокурора тут оце не було? Бо я за ним гнався. Показалося, що він сюди…
— А він сюди більше й не припарював. Як ото ти… як ви ото порвали його бомагу, так і щез…
Вони ще стояли одне перед одним, обоє трималися за дужку відра, Шульгу знов вразила схожість Олі з Юлією. Та сама жінка, хоч що б йому казали!
— Чого ж ми оце стоїмо? — стурбувалася Оля. — Ходімо до хати. Я тоді вночі на тебе… на вас трохи нагримала, а подякувати й забула…
— Я ходив сюди цілий тиждень, — сказав Шульга, — щодня, вночі теж… Але нікого не було… Не міг застати… тебе…
— А я взяла відгул і їздила до мами в Покровське, забрала своїх хлопців, бо в них оце канікули…
— То твої хлопці?
— Мої. Нюсик і Дусик. Близнята.
— А я щоразу приходив сюди з сякими–такими дарунками, а це прибіг з порожніми руками… По–дурному вийшло… Знаєш що, Олю, я не заходитиму до хати, а метнуся до себе і одразу ж сюди…
— Ось не треба нічого… Як же це так: гнати кудись чоловіка, не запросивши й до хати?..
— Все вже вирішено. Не будемо про це. Ти мені скажи тільки одне. Вісім днів тому ти їхала з двома міліціонерами в машині на Нікополь?
— О Боже, а як ти взнав?
— Отже, то була ти?
— Мені треба було до мами, я голосувала біля Сінного базару, а вони їхали, кажуть, посидиш між нами, то підвеземо до Нікополя. Такі веселі та добрі, ще й кожуха мені дали свого міліціонерського…
— А я хоронив свого друга, отоді й побачив тебе, як ти їхала побіля кладовища… і впізнав тебе… Не тебе, а…. Ну, я потім про все тобі, а тепер побіг…
Нюсик і Дусик далі тягали санчата, жінка з відром вугілля в руці стояла біля надвірних дверей і розгублено дивилася вслід Шульзі, двоє хлопчиків–близнят, а не одна донька, — отже, це не Юлія з ташкентської ночі, а зовсім інша жінка, та водночас це й вона, її обличчя, її голос, її постать, все те саме, і жінка та сама, знов і вічно та сама, бо коли один Бог на небі і один Сталін у Кремлі, то й жінка для тебе може бути тільки одна, скрізь, завжди, навіки!
Він побіг і прибіг, здолавши відстань у тисячі кілометрів і у ціле десятиліття найкривавіших в історії людства часів. Все, що було досі, обсипалося з нього, як листя з осіннього дерева, все відходило в непам’ять, зоставалось на узбіччях, в стороні — від першого удару його танкової гармати аж до дня сьогоднішнього з дев’ятинами по Андруші Супруну, і двома чарівними жінками в фотографії на проспекті Карла Маркса, і чорною тінню антрацитового чоловіка, — тепер для Шульги знов, як і в отому примарному місті між Німеччиною і Чехією, було тільки дві жінки: одна в незмірній азіатській глибині глиняного тисячолітнього Ташкента, втрачена мовби й навіки, недосяжна, майже неіснуюча, і ця, мовби відтворення чи повторення тієї, радісно суща, прекрасна тілесно, таємниче діяння сил, не підвладне людському розумові.
Хлопчики Нюсик і Дусик, набігавшись за день і після гостинців чудернацького дядька в офіцерській шинелі, якого мама чомусь раз у раз називала студентом, вже давно спали, на круглому столі під шовковим абажуром з довгими китицями майже неторканими стояли тарілочки, де змагалися дари чорноземного степу — сало, ковбаси, вишкварки, цибуля, часник, квашена капуста, солоні огірочки й помідори — і гастрономний харч у вигляді вічних оселедців, копченої грудинки, темних шпротів, схожих на єгипетські мумії, незвично голих для українського ока рожевих крабів, видобутих з консервних бляшанок, цих універсальних могил двадцятого віку, заморських фруктів, від самого вигляду яких мимоволі згадувалася українська пісня: "Ой, вишенько–черешенько, чом рясно не родиш?". У жахливій повоєнній руїні, в безнадійному розбитті і ще безнадійнішому убозтві ці білі тарілочки мимоволі нагадали Шульзі той бюргерський німецький добробут, що панував у домі Ульріки, хоч насправді були залишками довоєнної радянської цивілізації, її, сказати б, побутово–мистецьким продуктом і свідченням, бо виготовлені були тарілочки не з благородної сніжно–білої порцеляни, а з тьмавого фаянсу, і плямувалися не золотом, а брудно–синьою, майже чорною фарбою, і здобилися не химерним цвібельмустером, а грубо мальованими зображеннями маслакуватих робітників у цупких синіх комбінезонах і литкастих колгоспниць у ще цупкіших спідницях, серпами й молотами, греблею Дніпрогесу, трибками й ковадлами і навіть колісними тракторами ХТЗ. Наштрикуєш оселедця з кришеником цибулі, а на виделку наштрикується ще й колісний трактор. Оля пояснила: тітка Килина зберегла. Тепер он усі з алюмінієвих мисок, з алюмінієвими ложками й виделками, наче солдати, у них у больниці так само, ну, ще, може, там емальовий кухоль, а так же ніде нічого, а тітка Килина перебула тут усю окупацію, і хоч оце в неї зосталось. Дядько Єгор пропав безвісти. Нічого й досі не чути. А вони ж оце вдвох ліпили оцю хатку. Дядько Єгор кочегаром був у больниці Мечникова, а тітка Килина в професора Дардика санітаркою; дуже її професор уважав, на війні він був генералом, а як вернувся, то знов став завідувати травматологією і взяв тітку Килину, хоч вона й була в окупації, а тоді в сорок сьомому, в голод, взяв і мене без усяких документів, бо голова колгоспу довідки на паспорт не дав, а в селі ж хоч вмирай, а в мене двоє малих діток… А голод же, щитай, в сорок сьомому в степах був, як і в тридцять третім, тоді наш тато вмерли, і дідусь, і обидві бабусі, а нас з мамою троє зосталося, я і Нюсик та Дусик, мені одинадцять, а хлопцям по дев’ять, вони з двадцять четвертого, близнята, як і оце в мене, в нашім роду жінки знай близнят приводили, а наша далека прабаба Юлька так аж тричі близнят народжувала, шість козаків, відтоді нас і прозвали Юльченками, може, відтоді й у голоді жили безперестанно, бо як подивишся, то я й народилася в голод двадцять первого року, а тоді голод тридцять третього, а за ним сорок сьомий, та й тепер воно хіба не голод, в колгоспі ж на трудодні й досі ні грама не дають, якби я оце тут по дві зміни не брала, аби хоч трохи заробити, то й не знаю, як би воно було. Нюсика й Дусика, як прийшли наші в сорок третім, забрали в армію, і вони десь у степу й полягли, мамі за них двадцять рублів платять, а мені за мого Грицька нічого не платять, бо на нього ні похоронки, ні безвісти пропащий, ні слуху ні духу, як пішов у сорок первім, так наче крізь землю провалився, а в мене Нюсик і Дусик знайшлися вже, як Грицька забрали в армію, він і не знав нічого, бо ми поженилися в маї сорок первого, він тоді з автоколоною вугілля з Донбасу до нас в район возив, я його як побачила, так у мені все й зайнялося, а він і собі, і вже на свій Донбас не вернувся, зостався в Покровськім, а тоді й до нас перейшов, а де він тепер і що з ним, казали, ніби бачили його на Донбасі, одні кажуть: без ноги, другі: без руки, а я б же його прийняла, як він є, аби лиш знати, де він оце і чи він є, чи живий, бо й хлопці ж допитуються: де наш татко? А я кажу їм: погиб геройською смертю, а сама плачу і жду, жду і плачу, а тут же таке життя прокляте…