— Ви? Закохані в мене? Регіно!
— Ну, ви ж зрозумійте, що це не я казала, а казав Супрун, бо я…
— А ви? Регіно! Що ви?
— Я тільки стара молода жінка…
— Ну, я літній юнак, Регіно! Війна все переколотила, все перенищила, поруйнувала… І нас так само… Всіх нас…
— Ви думаєте, тільки Війна? А може, без війни було б ще страшніше! Що ви знаєте до війни?
— До війни? А що до війни? Нічого…
— А для мене все там… У тридцять восьмому вам було скільки? А мені вісімнадцять… І зустрівся він… Такий, як ви… Я вжахнулася, вперше побачивши вас у нашій лабораторії… Все те саме, все, що й тоді… Багато розуму, багато душі, багато тіла… Я була мов скіпка в його жахливих обіймах… А тоді його забрали. Вночі, як і всіх. І десять років без права листування, тобто розстріл. Мене викинули з його квартири і зоставили на волі тільки тому, що законну жону вже заховали за колючий дріт… Ну, а тепер ви, Шульга… Що я могла сказати Супрунові?
— А що я можу сказати вам, Регіно? — розгубився Шульга.
— Ви не спитали, чи правду казав Андруша, ніби я закохана у вас?
— Я не міг вас про таке питати.
— Але чому, чому?
— Бо ви безумно вродлива жінка.
— А коли вродлива — то що?
— А вродливі жінки не мають права принижуватися.
— Принижуватися?
— Ну, як би вам сказати? Коли вродлива жінка випереджує чоловіка… одне слово, першою освідчується у своїх почуттях… то вона ніби пропонує себе, забуваючи про свою високу ціну, та Що там ціну! — про свою безцінність! І це завжди принизливо.
— Принизливо? А Ромео і Джульетта? Хіба вони мірялися, кому першому освідчуватися?
— Не треба про Ромео і Джульетту, — попросив Шульга.
— Ви не читали Шекспіра? Електротехніка не дуже сприяє знайомству з класиками.
— Коли не сприяє, то й не заважає. Принаймні "Ромео і Джульетту" я знаю, мабуть, краще, ніж закони Ома і демонів Максвелла. І все ж як ми почали про це, то я б вас уявляв не такою, як оце ви біля мене, а королевою Меб. Пам’ятаєте: "В її візку з крил коника дашок; в колесах — шпиці із павучих лапок; з тоненьких павутинок посторонки, а хомути — із місячного сяйва…"
— Боже! — майже в містичному переляку прошепотіла Регіна. — Невже це ви, Шульга? Я зневажаю себе! І свою зіпсованість! І порочність! Десять страшних років я жила страшними і солодкими спогадами, і, коли побачила вас, ніби вернулося все, що вже ніколи не могло вернутися, і я тільки й думала, знов і знов передчувала, відчувала і пробувала відновлювати в собі те, що, здавалося, навіки вмерло, і мені знов хотілося опинитися під тягарем, під гнітом, бути тендітною травинкою під важким каменем… Ох, я зовсім п’яна, пробачте, Шульга, я таке плету… Я п’яна і важка, як камінь… А ви… Ви легкий, летючий… оця несподівана королева Меб, і павутинка, і…
— І звук павутинки, — засміявся Шульга.
— Який звук? Про що ви тут? — знов напливла на них з п’яних хмар полковницька жона. — Ти, Регіно, не замахуйся па Шульгу! Шульга мій! Він ще не дозрів, а як дозріє, так і буде моїм! Я перша його зґвалтую!
— Шульга на нічийній території, — обійняв одразу обох жінок Шульга. — Навіть коли обабіч такі прекрасні фронти, Шульга на нічийній землі…
— Я знаю: у вас була велика любов, — прошепотіла йому Регіна.
— Чому була? Є!
— Де ж вона? — дратуючи його своїми хтивими губами, присікалася Люда. — Де ти її ховаєш від нас?
— Сьогодні була тут, — сказав Шульга спокійно.
— Сьогодні? Де? Коли? Регіно, ти чула? Спитай ще ти його!
— Може, це не зовсім делікатно, Людо?
— Делікатно–чортикатно! Ти бачиш, він дурить нас, а ми будемо делікатничати!
— Це не те, що ти думаєш, Людо, — втрутився обережно Шульга.
— Не те? А що ж саме? Я знаю, що мужикові треба бабу, і таку, щоб у ній було що взяти в руки. Чи, може, ти нам станеш розповідати баєчки про ідеальне кохання? Ти ж, як і мій полковничок, рятувався на фронті, а ми в окупації… Ти знаєш, що таке окупація для дівчини, якій вісімнадцять років, у якої все є, а може, ще й більше всього, ніж треба, а довкола ця європейська орда з пожадливо–негритянськими, — чи я там знаю, якими? — членами, і ти мішень, пожива, жертва, ти знаєш це, Шульга?
— Людо, — спробувала стримати її Регіна, — ну, хіба ж можна так?
— Ти помовч. Думай про свого розстріляного директора. Скільки разів він устиг стрельнути в тебе перш, ніж вони добралися до нього? Ти теж жертва. Але тебе зберіг товариш Сталін. Бо ти — це евакуація. Глибокий тил, і радянський спосіб життя, і принципи соціалізму разом з завоюваннями Великої Жовтневої… А я — окупація! Ви з Шульгою не знаєте цього слова і нічого не знаєте, і мій авіаційний полковничок теж не знає, а я…
— Заспокойся, Людо, — поцілував її в щоку Шульга. — Я теж знаю, що таке окупація. В мене тут загинув батько, мати й сестра вціліли чудом, ну, а вже після визволення помогло їм те, що я фронтовий офіцер…
— А твоя любов? — не відставала Люда. — Хто вона? Чому ти ставиш її вище за всіх нас?
— Я знайшов її і одразу втратив. І думав: навіки. Але сьогодні. Вчора… Ну, там, коли ми ховали Андрушу… Я досі не вірю, але… вона з’явилася…
— І ти втратив свідомість, а я тебе відпоювала валер’янкою?
— Ні, це вже було потім… Тобто спершу я втратив свідомість, звісно ж, ганьба й приниження, бо я не знав цього навіть під Прохорівкою і ніде й ніколи за всю війну… ну, а коли я опритомнів, то…
— Вона була там серед нас? Студентка? Доцент? Може, лаборантка Регіна?
— Вона була не на землі, — зітхнув Шульга.
— Не на землі? Ти чуєш, Регіно? А де ж вона була?
— Ну, — Шульга наосліп знайшов якусь пляшку, хлюпнув у склянки для жінок, набулькав повну склянку собі, випив, як казали фронтовики, залпом (не дай Боже сплутати з "залпом "Аврори"!"), — я хотів сказати, що вона не могла бути в земних вимірах… Ось коли взяти, для прикладу, вас обох, твою аж надто обтяжливу тілесність, Людо, і майже астральну витонченість Регіни, д тоді визначити рівно дію цієї жіночності, — що ми матимемо?
— Регіно, ти що–небудь розумієш? — закричала Люда. — Та він нас просто зневажає! Скажи йому про це! Ну, ти можеш сказати?
— Не треба нічого казати, — заспокоїв її Шульга. — Все відбувається так, як треба… Ви всі де? Ви на землі. І я на землі. А моя любов пролетіла наді мною в небесах… І чого тобі ще треба від мене, Людо?