етьман Брюховецький, уславлений значними своїми військами та успіхами, задумав побувати в Москві для вшанування царя свого, і тому на початку вересня місяця 1665 року, зібравши численну собі кавалькаду з генеральних старшин і численних полковників, вирушив з ними до Москви. Зустріч і прийняття були для гетьмана надзвичайні. Усе, що пишнота й достаток породжують, ужито при тому з надміром, і після перших привітань розпочаті й повторювані бенкети здивували гетьмана і призвели його до нестями; і коли він уважав себе піднесеним у краще небо, як "Запорозька Січ-мати і Великий Луг-батько", то від міністерства московського пораджено йому просити в царя ласки, щоб він його іменував боярином московським, аби, як казали вони, "спілкуватися ліпше и вільніше із стовбовими боярами тутешніми". Гетьман узявся за теє прохання, як за найбільше своє блаженство, і, звичайно, в тому його зовсім не утруднювали, але зразу пожалували великим воєводою і думним боярином. Після того оженили його з царською своя-кинею, а багатьох полковників і старшин переженили з боярськими доньками, і все йшло з великим успіхом. Частування притому супроводилися в повній мірі щедротами, ласкавістю і всіма можливими розкошами. А що тій пережененій Малоросії зближався час їхати додому, то знов запропоновано гетьманові від міністерства, що "йому недобре бути єдиному в козацькій землі, а треба мати помічників та охоронців від особи царської. А понеже він, з ласки Божої і царської, є великий воєвода, то мусять бути при ньому і малі воєводи, які б йому служили і допомагали". І так умовили гетьмана випросити у царя малих воєвод, що тоді ж учинено з великим успіхом і великою милістю. Писаря генерального Шийкевича, що тлумачив сей пункт інакше, ніж велику милість, заслано з Москви прямо в сибірські остроги на вічне проживання, а решту урядників і самого гетьмана, одпускаючи, обдаровано від царя вельми щедро.
Жалувані царем воєводи почали заїжджатися до Малоросії в січні 1666 року; вони тягнулися сюди різними шляхами й дорогами і за три місяці заповнили Малоросію й позаймали геть усі міста та містечка. Штат кожного з них був досить велелюдний: вони мали при собі всіляких ступенів піддячих і з приписом піддячих, мірників, вагарів, приставів і п ятде-сяцьких з командами. Обов’язки їм визначив у думному приказі і підписав сам думний дяк Алмазов, а полягали вони в тому, щоб переглянути й переписати все майно мешканців до останньої животини і всякого дріб’язку і обкласти все теє податками. Для того відчинено їм комори, спіжарні, скрині і всі схованки, не виключаючи льохів, пасік, хлібних ям та самих клунь і голубників. По містах і містечках проїжджі на базар дороги й вулиці замкнено було й обнято сторожами та приставами. З усього везеного на базар і вивожуваного з нього стягали данину на розсуд і за розписом воєвод, а від них за всяку затайку та "флати-ровку" карано з прикладною жорстокістю, а звичайні в таких випадках причіпки наглядачів закінчувалися здирством та биттям. Новина тая, хоч яка вона, може, звичайна була в інших країнах, в тутешній видалася лютою, згубною і занадто нестерпною. Народ од неї застогнав, зчудувався і вважав себе пропащим. Ремствування проти гетьмана відгомоном пішло з одного краю землі до другого. Злагіднюючі заходи уряду малоросійського не узгіднювали поведінки воєвод та їхніх підручних, і вибух гніву народного став неминучим.
адніпровський гетьман Дорошенко, скориставшись з неспокійного положення народу малоросійського і підбурюваний ворожнечею до нього гетьмана Брюховецького, збунтував спершу місто Переяслав, і мешканці його, забивши воєводу свого, полковника Дашкова, що проживав у частині міста, званій Богуше-вою, спалили його квартиру і віддалися під команду Дорошенка. А він, з’єднавшися з ними і з частиною своїх військ, вирушив до міста Золотоноші, де квартирував князь Щербатов з корпусом, по легкій перестрілці вигнав його з міста, а воєводу з штатом його вигубив. Полковник Маховський, що поспішав на підмогу Щербатову, прибув з військом своїм до міста об тій порі, як в ньому Щербатова вже не було, і Дорошенко, оточивши той корпус, після слабкого спротиву забрав увесь в полон з самим командиром. А що він, квартируючи в Малоросії, робив велику народові шкоду, то за кару відігнав усіх бранців тих до Криму і подарував їх ханові. Од Золотоноші переходячи Дорошенко в глиб Малоросії, побрав силою зброї своєї міста Прилуки, Ніжин і багато містечок і воєвод, що були в них, перебив. Метою його було, визволивши народ з кормиги воєводської і зробивши йому тим велике добро, привернути його на свій бік і стати великим гетьманом на всю Малоросію. Одначе народ, хоч як був кривджений воєводами, не втратив свого глузду і добрих звичаїв. Він, передбачаючи від лихих починань такі самі й наслідки, всіляко віддалявся од лиходійств Дорошенкових і всіх майже воєвод, що не впали в його руки, рятував і оберігав од убивства, а багатьох випровадив із своєю охороною в їхні границі; про Дорошенка ж мислив як про спокусника, що хоче передати його під владу полякам, з якими тримався він заодно. А народ про злуку з ними й чути не хотів.
Уряд польський, не відаючи, з яким наміром Дорошенко впав у задніпровську Малоросію і бунтує в ній народ, а знаючи, що той заколот і винищення московських воєвод супротивні тамтешньому правлінню, задумав скористати з тої нагоди і відірвати од Дорошенка під безпосереднє своє панування тогобічну Малоросію. І задля того року 1667-го, навесні, вирядив туди із значним корпусом польських військ коронного гетьмана Яна Собієвського, який, вступивши в границі малоросійські, проголошував народові, що він є його гетьманом, а Дорошенко при ньому буде тогобічним польним, або наказним, гетьманом. Народ, уражений непостійністю свого правління і повсякчасними в ньому змінами, звик уже всьому вірити і не робив нічого в своїй обороні. Але Дорошенко, звідавши про зазіхання польські на його правління, вирушив одразу з військами своїми супроти Собієвського і, перестрівши його за містом Заславлем, напав на корпус польський з усією лютістю і по довгій завзятій баталії змусив його втікати, а обози та запаси з артилерією залишились Дорошенкові як здобич. Після того розпочато гонитву за поляками, але гінець з Криму, мурза тамтешній Умет Кочу-ба, який прибіг за Дорошенком, оповістив його, що партизан Брюховецького, кошовий запорозький Сірко, під час нинішнього відрядження татарських військ за фірманом султанським у закубанську експедицію, напавши з козаками своїми на Крим, плюндрує тамтешні міста та оселі і нищить усе вогнем і мечем, а хана самого загнав аж у гори, і він просить у нього оборони, обіцяючи йому рівномірну підмогу в разі потреби. Дорошенко з надмірним бажанням прийняв ханову пропозицію, знаючи, як-то він при нинішніх обставинах буде йому потрібний, і тому вирушив негайно на Крим з самою кіннотою і успіхи Сіркові зараз припинив, але самого його і головного війська захопити не зумів. Бо він, набравши в приморських кримських містах достатнє число водних суден, рушив з ними на Лиман і прибув у Січ з великими користьми.