мператриця Катерина Олексіївна II вступила на всеросійський престол червня 20 дня року 1762-го, а священне коронування її відбулося в Москві того ж року вересня 22, на яке вислано депутатів од Малоросії генеральних: обозного Семена Васильовича Кочубея і суддю Іллю Васильовича Журмана з великим почетом знатного дворянства та інших урядників. Царювання імператриці
Катерини II почалося і довгі літа тривало з великими намірами у ділах внутрішніх та зовнішніх і такими ж успіхами в заходах цивільних і військових, які піднесли Росію на верховини величі й слави, на подив і заздрість всіх народів, а доконувано їх під девізом: "Недокінчене завершуємо!" До того плану ввійшло, між іншим, велике число повітів і сотень малоросійських з усіма їх мешканцями.
Один із генералів, якийсь Мельгу-нов, що проживав у задніпровських оселях під виглядом вояжира або й гірше, доносив до двору, що він знайшов у тім краю таких людей, які до жодного уряду не належать і суть вони те саме, що й американці, але до військової служби признаються здібними й охочими. Уряд наказав йому вербувати тих людей у пікінери і підпорядкувати їх прикордонному начальству. Вербунок охопив всі задніпровські оселі Малоросії і частину полків: Миргородського, Лубенського і майже весь Полтавський, що були по сей бік Дніпра. А ведено його в такий спосіб: Мельгунов, роз’їжджаючи по оселях, спинявся звичайно в корчмах сільських і до них скликав тамтешніх козаків. Після першої випивки пропонував їм писатися в пікінери, себто в таку службу, що є теж козацька, але з ліпшими від козацької привілеями та вигодами, при яких нинішніх начальників своїх не тільки боятися вони не повинні, але й шапок перед ними скидати не зобов’язані. Народ, такий близький сусідством до азіатських мешканців, а значить і до їхньої дикості, відразу хапався за слово не боятися начальства і не шапкувати перед ним і по-
чав писатися в пікінерію, таку, на його думку, свавільну. Одначе писалися до неї найдрібніші господарі і найбільші з них пияки та буяни. Таким чином навербованих пікінерів вилучено зараз з відання малоросійських урядів і прислано до них про те письмові накази. А поміж пікінерством настановлено ротмістрів і поручиків з письменних шинкарів та церковників, що вербункові тому сприяли. Слідом за вербаками, які дуже помалу з кожної оселі набралися, відібрано й самі оселі з геть усіма мешканцями, що рішуче не погоджувалися на зміну свого стану та прав природних, і піддано усіх їх під права Новоросійської губернії, недавно заснованої, а оселі їхні поділено на чотири полки: Єлисаветградський,
Дніпровський, Полтавський і Донецький. Сотенні правління скасовано, а прапори їхні та архіви деякі позамикали в церквах, а деякі ужили ротмістри та їхні жінки на домашні свої знадоби. Уряди полків малоросійських робили багато подань гетьманові про відібрання з їхнього відомства численних осель у пікінерію, та й приватні поміщики й власники також вносили йому скарги на знищення стародавніх їхніх прав, многими монархами упривілейова-них. Гетьман про все те робив свої подання до двору і урядуючого Сенату, але все було марно, і Сенат оголосив на те готовий указ, ще в сорокових роках виданий, яким звелено причислити до будованої тоді Української лінії пустопорожніх земель, в поперечнику на ЗО верстов, а завдовжки наскільки та лінія буде простягатися. Новоявлена пікінерія користувалася особливими пільгами щось років із сім: жодних податків та служби з пікінерів не вимагали, а лише говорили їм про їхні привілеї і що вони від малоросіян суть ліпші та вищі. Щоб відрізнити їх, нашито їм на звичайних їхніх шапках білі банти з полотна і тасьми. Вони скидали тії шапки з голів тільки в церкві, але й то вже перед вівтарем. Зустрічаючись з малоросіянином, звичайно погро-жув йому пікінер: "Звертай з дороги, гетьманцю, бо я за тебе луччий!" А як запитувано його, чому луччий, то відказував: "Я й сам того не знаю, але рохмистри наші так кажуть і, либонь, тому, що маємо корону на шапках. А рохмистри наші всі письменні: з прасолів та шинкарів, а деякі й з поповичів жалувані". Отакою химерою приспана була пікінерія до того, що ніхто в ній більше не згадував про давні свої права та привілеї, а вихвалявся всяк нинішньою величчю. Одначе згодом неминуча доля, що переслідує звичайно безжурну чванливість, дала скуштувати тим "луч-чим" з найгіркішої чаші безталання. Як почалася була з турками війна, звелено формувати пікінерів у регулярні війська: ротмістрам їхнім оголошено ранги проти армійських прапорщиків, але й то за уряд, а ті, що не мали сих урядів і всі ранги, нижчі супроти урядових та армійських, означали тільки християн українського сповідання. Простим пікінерам почали шити мундири з ґудзиками і привчати їх до екзерциції, але вони, покинувши все добро, розбіглися по зимівниках запорозьких та хуторах новосербських і там переховувались, сподіваючись смерті своєї.
тарики їхні з колишніх козацьких старшин, а саме: Павло Головко з містечка Нехворощі
і багато інших — задумали були пригадувати про давні свої права та вольності і що вони, за договірними статтями гетьмана Хмельницького, мають свою службу, в них призначену, яку готові виконувати беззаперечно і з усією пильністю, а іншої відбувати не хочуть і її ніколи не шукали. За такі слова усіх, хто був до того причетний, визнано за бунтівників, що спричинилися до втечі пікінерів, і від пограничної Білевської комісії засуджено на кару батогом. Але кара та перевищила міру свою і перевершує, здається, навіть тиранства неронів-ські. Засуджених возили по всіх ротних містечках, у пікінерському полку призначених, і в кожному бито батогом нещадно. Засічених з них на смерть прив’язано до хвостів кінських і волочено по вулицях міських, нарешті розтерзані таким чином тіла їхні кинуто в гнойовища і загорнено в них нарівні зі скотським падлом без жодного християнського і навіть людського поховання. Екзекуцію тую відправляв полковник пікінерський, якийсь охрещений турок Адобаш з донськими козаками, і були тії екзекутори обрані мужі, гідні суддівського вироку та його виконання. Вони в кожному містечку, повиганявши з домів народ на майдан дивитися на екзекуцію, пограбували доми ті чисто по-татарськи і поділились здобиччю із своїм турком, чим роди тії од віків им часом гетьман Розу-мовський, бувши в Петербурзі, зоставив там при дворі радника свого Теплова, настановленого в кабінеті імператриці доповідати. Гетьман, надіючись на нього, як на самого себе, і точно за його порадами, вернувшись до Глухова, проводив вищезгадані генеральні сейми, або збори, щоб випросити собі пояшттєве і успадковане гетьманство. Але також за порадою одної й тої ж особи внесли тоді ж рапорти до двору обер-ко-менданти малоросійські внутрішніх і пограничних міст про незвичайні збори і рух урядників тутешніх, запідозрюваних у невідомому їм намірі, і що для безпеки змобілізували вони війська, які стоять в Малоросії, і підняли на батареї артилерію в фортецях. З двох тих порад, таких між собою незгідних і супротивних, але уславлених найвищою міністерією, вийшов один результат, досить згідний і рішучий. Гетьмана покликано через особливого гінця до Петербурга, а артилерію малоросійську з її ладунком заарештовано і взято в окреме від попереднього відомство. По приїзді гетьмана оголошено йому гнів монарший і щоб він не з’являвся до двору, аж доки не випросить собі увільнення від гетьманства. Через декілька тижнів, а саме в листопаді 1764-го року, прохання про те подано, і гетьмана всемилостиво увільненого з його становища, допущено в палац під ім’ям і титулом фельдмаршала. Зустрів його у внутрішніх світлицях палацу кабінетський міністр, а його колишній дорадник і фаворит Теплов, який під час звичайних привітань із захопленням розцілував гетьмана, а граф Орлов, акомпануючи той поцілунок, стоячи тоді на дверях сусідньої кімнати справдив при тому пророцтво матері гетьманової, сказавши прилюдно: "І лобза, його же предаде".