етьман Розумовський під час правління свого часто їздив з усім домом своїм до Петербурга і більше там мешкав у брата свого рейхс-графа Олексія Григоровича Розумовського. А правління Малоросії доручив генеральним старшинам і в ньому поширив він суд генеральний, доповнивши його десятьма депутатами, обраними з-поміж шляхетства, і поновивши його, як то було раніше, в правах трибуналу, а в полкових оселях поновив і заснував 20 повітів і в них суди земські, гродські та підко-морські, позоставивши в сотенних правліннях тільки словесні розправи між козаками про маловажні їх спори. Земські ж і градські справи їх передав на розгляд суддів повітових, поряд з ранговою шляхтою, в числі якої і вони вміщалися на точних основах стародавніх їхніх привілеїв і договорів, згідно з якими всі справи їхні велися и вершилися за артикулами, для шляхетства узаконеними, без жодної для них одміни, бо інших їм прав придумано ще не було, та й сама польська шляхта, що зосталася за договірними статтями в протекції війська, не наважилася ще привласнювати їх собі самій, позбавляючи того козаків, своїх протекторів. Шляхта тая майже день у день множилася новими вихідцями з музик, майстрових та панських служників, яким ніякого розбору тут не було, а коли хто з’являвся з Польщі, то вже й шляхтич, начеб був він обраного роду левитсь-кого від стародавніх іудеїв.
Частими мандрівками до Петербурга придбав гетьман у власне й спадкове володіння міста Батурин і Почеп з їхніми повітами та волості Шеп-таківську і Бакланську, колишні рангові, або столові гетьманські, їх даровано йому у вічність року 1760-го, і поголос народний, що перенісся раптово з одного краю Малоросії до другого, вигадав про теє дарування всякі припущення. Декотрі казали, що гетьмана надалі вже не буде, а скінчиться се ієраршество на Розумовському, інші ж доводили, що воно стане сімейним у його роді, і буде замість виборного гетьманства спадкове герцогство малоросійське, за прикладом стародавніх спадкових князівств, що були в ній. Останнє припущення почало було виходити назовні. По трьох роках скомпоновано прохання до імператриці іменем усієї Малоросії з наданням постійного гетьманства у роді Розумовського і з поданням на те причин, вельми образливих для самих прохачів та їхніх нащадків. В ній без жалю обмовлено й спаплюжено попередніх правителів і обивателів Малоросії, живих і мертвих. Супліка та означала рівно ж присуд і декрет на зловмисні вчинки малоросіян, що про них двадцять дев’ять їх з тридцяти нічого не відали, але захоплені були силоміць у ненависні пороки і в те, що зветься: "Од уст ваших посуджую вас". Твір той був ділом рук знаного гетьманського фаворита, котрого вважали інколи й за ментора його. Інша рука, а особливо громадянина природного, затремтіла б од перших слів, таких огудливих і злобних на Малоросію, але той виплеканець її достеменно сповнив пророчі і царські слова: "Іже яша хліби моя, возвеличиша на мя запинанія". Як би там не було, але зібрані до Глухова з усієї Малоросії урядники та шляхетство такої супліки не підписали і, хоч як їх улещували, запевнювали і, сказати б, чарували прийняттями та пишнотою, майже царською, одначе поодинці і ночами розбіглися геть усі вони з Глухова. Слідом за ними посилано в повіти та сотні спеціальних урядників, щоб підписувались на тій же супліці, Але зібрані в них урядники та значні козаки, не вагаючись, сказали тим посланцям, що вони таку безглузду супліку і вигадку вважають за вельми противну їхнім правилам, привілеям та самому розумові і ніколи на неї не погодяться. Згодом, кажуть, оплатив гетьман невдоволення своє малоросіянам найжорстокішою сатирою: він у супліці своїй заатесту-вав їх монархині як найлукавіших, найлютіших і найпідліших людей і тим подякував їм за своє гетьманство. А порівнюючи подяку тую з подякою славного гетьмана Зиновія Хмельницького, сього великого політика, великого вождя і подиву гідного воїна, можна посудити й почудуватися з віків та звичаїв минулих і сучасних і бачити, що є в них більш добродійне та освічене і що похмуре та брутальне. Гетьмана графа Розумовського в останніх числах жовтня місяця 1761-го року покликано до двору в Петербург, і в Малоросії порядкувати справи зоставив він обозного генерального Семена Васильовича Кочубея, підскарбія Василя Андрійовича Гудовича, писаря Андрія Яковича Безбородька та осавула Івана Тимофійовича Журавку. 25 грудня того року померла імператриця Єлизавета Петрівна і скінчила собою славний для Малоросії вік, за який царювання її уважалося і завше ува-жається.
а престол імператорський вступив племінник її Петро III. Щоб сповістити про те і привести до присяги урядників і військо, вислано до Малоросії дійсного камергера Петра Кириловича Наришкіна, якого по всіх малоросійських містах приймали з військовими почестями, ілюмінаціями та пальбою з гармат і мортир, а він публікував посольство своє і читав маніфест урочисто на зборах і в соборних церквах з молебнями. До присяги приводили урядників і козаків, службових і відставників, їх му-жеської статі дітей од семи років віком, з міських мешканців тільки їхніх урядників та начальників, а до посполитого народу теє не стосувалося. Посланцеві тому| по закінченню його комісії і після Прийнять та бенкетів, підносили по | всіх полках і містах багаті подарунки грошові і коштовними речами, а в Глухові від дому гетьманського подаровано перстень з діамантами за 3000 карбованців. Усі ж подарунки малоросійські оцінено на 200000 карбованців, але учинено їх цілком по добрій волі, і прийняття їх тішило й звеселяло народ.
арювання Петра III, що тривало лише півроку, позавійськовими рушеннями, екзерциціями та приготуваннями до них. Столиця і околиці її сповнилися брязкотом зброї, гомоном вояків і громом пальби з мушкетів та гармат при майже безугавних еволюціях і урочистостях. У Малоросію послав сей государ заклики, надзвичайно привабливі для молодих людей, в яких запрошувано їх на військову службу голштинську. Молодь тутешня всякого стану і виховання немовби чарівною силою збунтувалася і знялася пташиним летом з півдня на північ. Усі шляхи до Петербурга повні були тих голштинців. Убрані з них в тонку шовкову одежу, себто паничі, їхали разом із обдертими та півґолими молодцями і рівнялися з ними червоними гарусовими хустками, зав’язаними на їхніх шиях на зразок обрончиків. Студенти й учні київських, чернігівських та переяславських шкіл, канцеляристи та ав-скультанти глухівських департаментів і всіх полків та сотенних канцелярій, а так само судові й магістратські при-казні службовці, покинувши пера, прийняли на себе військові обрончи-ки і тягнули слідом за першими вербувальниками. Вербунки тії хоч у Малоросії були звичайними і ними завжди комплектовано тут чотири полки гусарські і стільки ж компанійських, але нинішній вербунок нічому тому не подобився, а схожий був він до певної міри на посполите рушення, бо майже всі молоді люди, покинувши діла свої і науки, піднялися і, згромадившись великими ватагами, потягли на столицю, начеб вона війною й облогою була загрожена. При всіх незвичайних явищах майже завжди проявляються характери народні або їх нахили, і так, наприклад, при бажанні малоросіян до військової служби проявилась охота іудейська до підрядів. Один з євреїв, полковник гадяцький Крижановський, природний жид і свіжий перехрест, що постійними орендами своїми та відкупами дійшов багатства і чину полковничого, побачивши незвичайний успіх при вербунку голштинців, одразу взявся за підряд і звернувся з тим до государя, обіцяючи поставити їх цілий полк кінний своїм коштом. Государ, поважаючи запопадливість Крижановського, але не знаючи його рахунків, у яких, по совісті іудейській, завше виставляв він усякий обрончик вчетверо дорожче від його ціни, призначив Крижановського для початку бригадиром. І він справді із козацьких дітей свого полку та з стадників і чабанів заводської та всякої іншої наволочі сформував був полк, названий підцабольським. А як усе швидке та поривчасте має і такий самий кінець, то й голштинці з підцабольдинцями тим самим були мічені: вони від червня місяця 1762-го року, себто після скону государя, бувши скасовані й розпущені по домівках, волоклися всіма шляхами до Малоросії, і в міру їхніх учинків, виконаних в тріумфальному їхньому поході до Петербурга, всюди, як ішли вони поворотом, зневажали їх жителі нестерпно. Заможні з них, так звані паничі, верталися нарівні з іншими в однаковій уніформі, себто в обдертих селянських сіряках, босоніж; і, підходячи до своїх домів, ховалися по лісах і байраках до ночі, не показуючись із сорому перед своїми знайомими, а вночі вже закрадалися в свої доми, і не зразу пізнавали їх родини їхні в тих убраннях і при тих особистих змінах. Тим часом государ Петро III за коротке царювання своє видав два важливі закони: один — про привілеї дворянства із заснуванням для нього герольдії, а другий — про скасування навіки Тайної канцелярії та її судилищ, які чинили беззаконня в Росії.