Государ, вислухавши терпляче промову Полуботкову, не зробив, одначе, жодної йому і товаришам його полегші, але потягли їх зараз до нової Петропавловської фортеці і там перекували й замкнули у в’язниці. Майно, що було в них, до останньої дрібниці, одібрано в них і роздано як дарунок всяким урядникам та сторожам в’язничним, а решту переведено на гроші і причислено до скарбу государевого, рівно ж і малоросійські їхні маєтності, рухомі та нерухомі, та й самі житлові будинки з наказу государевого сконфісковано од Колегії на государя; а родини в’язнів вигнано з них, і поневірялись вони по всяких чужих домах, живлячись з ласкавої милостині, як тії жебраки. Слідом за тими в’язнями випроваджено з Малоросії решту урядників Колегії: осавула генерального Василя Кураковського, бунчужного генерального Якова Лизогу-ба, полковників: миргородського Апостола і гадяцького Милорадовича, котрих також забито в кайдани і запроторено у в’язниці в Петербурзі, а майно їхнє усе до останку сконфісковано і забрано на государя. А ще слідом за тим забрано усіх тих, що керували полками та сотнями малоросійськими, і завдано до в’язниці при Колегії в Глухові, а майно їхнє за тим самим планом одібрано на государя і причислено до його скарбу. І так тими трьома наворотами уражено всю верхівку урядів малоросійських, а на їхні місця призначено урядників великоросійських, і між ними полковників: до Старо дуба Леонтія Кокошкіна, до Чернігова Михайла Богданова і до Ніжина Петра Толстого. Провина в’язнів тих оголошена була від государя іменним його указом, у Малоросії опублікованим, що "з недоброзичливості їх до нього, государя, і царства його, не тільки не розвели вони, але зле зберегли ті вівці й барани, котрих він виписав дорогою ціною з Шлезії і роздав був на утримання та годівлю в Малоросії, де вони гинули не з недуг своїх, а через недбальство та лихі заміри урядників, що мислили тільки про сейми свої та шкідливі вибори". Ув’язнені таким чином урядники томилися у в’язницях своїх більше як рік, і через звичайні в них утиски, а особливо через вогкість фортечних будівель, року 1724-го померли в них у кайданах: полковники Полуботок і Карпика, писар Савич і канцелярист Володьковський, а інші зогнили та перекалічились.
Про смерть Полуботкову переказ зоставив таку пам’ятку, що коли, бувши він хворий, почув смерть свою і просив у в’язничних приставів закликати до нього священика, а вони про теє дали знати государеві, то государ приходив до нього попрощатися, і він сказав йому: "Я неприязні до тебе ніколи не мав і не маю і з тим помираю, яко християнин. Вірю не-сумнівно, що за невинне страждання моє і моїх близьких будемо судитися од спільного й нелицемірного судді нашого, всемогутнього Бога, і скоро перед нього обидва станемо, і Петро з Павлом там розсудяться". І справді, государ незабаром після того, а саме січня 28 року 1725-го, помер.
арювання по ньому перебрала дружина його, імператриця Катерина І, коронована од нього в Москві року 1725-го, травня в 7 день. Перший од неї вийшов указ звільнити ще живих в’язнів малоросійських од їх ув’язнення та тюрем і повернути їм усі їхні маєтки й попередні ранги й титули, знехтувавши й пустивши в непам’ять усі стягувані на них наклепи й підозри, про які вона добре знала, що вони суть діло злоби і найлука-вішої помсти властолюбного Менши-кова, що майже чарівливо володів государем своїм і його нахилами.
Розпочаті Петром І, покійним імператором, походи на Персію безперервно тривали і року 1725-го. У квітні місяці відряджено з Малоросії 20000 козаків і декілька сотень бувших гетьманських гвардійців, а з ними й усіх наявних бунчукових та військових товаришів, під командою генерального старшини Лизогуба і полковників Кандиби і Горленка та обозного полкового Михайла Ограно-вича, які, поповнивши раніше відряджені туди свої війська, перебули в перському поході у Гілянській провінції, що за містом Дербентом, до п’яти років. Од другого походу туди ж, що йшов до границь перських і звався Сулацьким, тим разом малоросійські війська увільнено. Одначе увільнення теє стало вікопомним, і указ з правлячого Сенату був про те в своєму роді єдиний і до того небувалий. В ньому наказувано вислати в похід 10000 козаків або викупитися з того оплатою до скарбу по декілька карбованців з козака. Старшини генеральні та урядники, у похід виряджені, мали з того приводу довгу нараду і погоджувалися зібрати до скарбу з кожного козака хто по два, а хто по три карбованці, але козаки зі своїми старшинами, що в постійному штаті з ними служили, запротестували проти згоди головних урядників своїх, доводячи їм, що вони вважають за сором і найбільшу ганьбу викупляти себе грішми од служби військової, якій присвячують вони життя своє, а не гроші, і коли похід той є праведний і станові їхньому пристойний, то вони готові йти в нього; коли ж він інакший, як праведний і станові їхньому не пристохїний, то за віщо ж їм платити гроші у такий ганебний спосіб і всупереч їхнім договірним статтям та всім привілеям, де ані слова не сказано про викупи, що личать тільки бранцям та невільникам, а не вільному народові, який обрав єдність свою з росіянами добровільно і через єдиновірство, а ніяк не задля данин та здирства? Старшини генеральні, не змігши в такому критичному становищі своєму іншого придумати, як тільки звернутися з тим до Сенату, вчинили од себе подання і одержали в резолюцію року 1726-го указ, щоб "козаків у сулацький похід не висилати, а стягнути за нього з кожного козака грошей по 4 карбованці", які й стягнено ґвалтом в сумі 40000 карбованців.
мператриця Катерина І року 1727-го, травня 6 дня померла, і того ж числа зійшов на імператорський престол внук Петра І, государ Петро Олексійович, сього імені другий. Правління його почалося діяннями справді царськими. Він, повертаючи народам права їхні та майно, властолюбством і лукавством ушкоджені, потвердив Малоросії всі з нею договори та колишні її привілеї і на їх підставі зараз скасував Малоросійську колегію і членів її великоросійських розпустив по їхніх домівках, а малоросійських залишив служити в Генеральній канцелярії і в Генеральному суді, які тоді ж таки поновлено. Всі податки та збори, Колегією встановлені, скасував, а звелів збирати податки до скарбу малоросійського на потреби національні, як давніше там заведено. Генералісимуса князя Меншикова, що безупинно плів підступи свої, підкопуючись під урядників та народ, того ж року вересня 18 дня звелів государ заарештувати з усім домом йогд і заслати на пожиттєве заслання до сибірського міста Березова, а майно сконфіскувати й причислити до скарбу. Поразка Меншикова прийшла саме в той час, як тішив він себе думкою стати близьким родичем імператорові, готуючи йому за дружину дочку свою Марію, і здогадуватися можна з достатньою імовірністю, що, при інших беззаконнях Меншикова, викрилися заміри його на життя батька імператорового, царевича Олексія Петровича, з причин таких слабих нагло замордованого. І так спом’янена бисть перед престолом Всевишнього кров многих мерців, безневинно пролита на Русі, і ізлив Бог чашу гніву свого на голову вбивці і на дім його.