осудар, засновуючи того року різні колегії, заснував також духовний урядовий Синод замість колишнього патріаршого правління, яке враз із патріархом тоді скасовано; і для того складені багато статутів і духовний регламент, а вислухати сей останній і дати на нього згоду з підписами покликано до Санкт-Петербурга малоросійське найвище духовенство. Митрополит київський Иоасаф Кро-ковський, діставши про те наказ, скликав спершу в себе духовний собор з приводу справ тих, і що тоді пішла поголоска, як то буває при всіх новинах, про одібрання в духовенства маетностей і що вони зостануться на платні, а хто на доброхітній милостині, то митрополит ухвалив своїм собором не погоджуватися на такі постанови і на них не підписуватись, а проголосити на загальних зборах російського духовенства, що вони од деінде мають свої маєтності, а не од урядів російських, і що дарування та надання тих маетностей на храми християнські і на їх служителів учинені од таких осіб і властей, які на теє мали право і свободу, законами затверджену; а закони тії потверджені договірними статтями з царем Олексієм Михайловичем і царством Російським, укладеними од їхньої нації. Та коли переїздив митрополит Кроковсь-кий з єпископами і іншим духовенством своїм до Санкт-Петербурга, то, за підозрами про соборну його постанову, донесеними од ченця Свійського монастиря Іринея, заарештовано його в місті Твері і ув’язнено в тамтешньому монастирі, де незабаром він і помер. Верховенство над тим духовенством мав єпископ переяславський Кирило Шумлянський, який з тим духовенством все, що од них вимагали, підписав без жодного спротиву. Вернувшись з Петербурга, духовенство, а особливо найперший поміж архімандритами києво-печерський архімандрит Иоаким Сенютович, вражені були страшною пригодою, що її сприйняли вони як певне віщування про зміну в чернецтві; а то була незвичайна пожежа в Київському Печерському монастирі, що сталася через недогляд намісника у відсутності архімандрита і що мало не весь монастир обернула в попіл та румовища при інших коштовностях церковних і монастирських, цілими віками збираних. Неоціненною втратою вважалася найперша в Росії, численна й найдавніша бібліотека, зібрана й збагачена великим князем київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах од усіх попередніх ворожих нападів і руїн, але нині, на сором охоронців її, на превеликий жаль освічених громадян, серед добробуту і тиші, полум’ям пожерта. В ній зберігалися великі тисячі книг рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з —поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи, що до історії правління слов’янських племен та царств і до їх законів та устроїв стосувалися. Государ на сумну звістку про таку важливу втрату не міг утриматися од сліз, але повернути її було годі.
Москви, щоб поздоровити государя свого із славним миром і прийняттям імператорського титулу. Притому гетьман і вся старшина його, враз з усіма боярами та урядниками великоросійськими, учинили присягу на дотримання статуту, названого "Про правду волі монаршої", себто що Його Величність, коли захоче призначити по собі наслідником скіпетра російського, має повну в тому волю, про що і в усій Росії була генеральна присяга; рівно ж учинено її тоді і в полках малоросійських. Але поголос народний, що відгукується звичайно на всі новини, не залишив і її без свого судження, і був він на користь на-слідства, а не вибору, і доказував вроджену прихильність до своїх монархів.
овготривала війна зі Швецією нарешті у серпні року акінчйлася миром, і трактат про мирові умови з обох сторін підписано в Нейштаті, біля границі шведської. За тим трактатом дістала Росія од шведів чимало провінцій із завойованих нею над Балтійським морем і Фінською затокою лівонських земель. Трактат той надруковано й опубліковано по всій Росії із звичайними урочистостями, а головна урочистість відбулася в Москві, причому од Сенату і Синоду іменем всього народу приписано й піднесено цареві титул: Петро Великий, Імператор Всеросійський і Отець Отчизни. Гетьман наприкінці того року направився з генеральною старшиною, з багатьма полковниками та бунчуковими товаришами до етьман Скоропадський з урядниками своїми, повернувшись року 1722-го з Москви у Малоросію, дістав через міністра Петра Андрійовича Толстого новий од імператора іменний указ, що був для нього громовим ударом. В тому указі звелів імператор бути в Малоросії Колегії на чолі з бригадиром Степаном Вельяміновим і десяти при ньому офіцерам залоговим, що змінялися б кожного року. За обов’язок їм приписано встановити й стягати податки грошові та хлібні з усіх жителів малоросійських і з усього їхнього набутку, не минаючи нічого й нікого, а в Колегії вершити діла по апеляціях, що входять до неї на ревізію від усіх урядів малоросійських; вони були там вирішені на підставі малоросійських прав, у статуті записаних, а Колегія звіряла його зі своїм статутом, тут же приявиим, і тим самим справи тії кінчала. Гетьман, прибувши до Глухо-ва того року, червня 3-го дня помер, і поховали його в Гамаліївському мурованому монастирі, над річкою Шо-сткою, од гетьманші Настасії Марко-вичевої побудованому.
По смерті його зараз заснували Колегію прибулий для того бригадир Вельямінов і залогові офіцери, поміж яких були розміщені генеральні старшини і полковник чернігівський Павло Полуботок, призначений указом сенатським виконувати уряд гетьманський. Слідом за тим встановлено податки з усіх мешкань, засівів, худоби, пасік і промислу, не зваживши при тому на жодні стани та привілеї.
Імператор того ж року вирушив у подорож річками, що впадають у Волгу, до міста Астрахані. Армія його йшла туди суходолом, і було в ній малоросійських козаків 12 000 під командою наказного гетьмана, полковника миргородського Данила Апостола, і полковника прилуцького Гната Ґалаґана, і київського Антона Тансь-кого. З Астрахані зроблено похід усією армією до границь перських, і армія, переходячи оселі гірських та каракалпацьких татар до ріки Терека, підкорила багатьох їхніх володарів, а досягнувши перських границь, заволоділа містом Дербентом, що його вважали за ключ до Персії з сеї сторони. Похід той, стосовно воєнних дій з азіатськими народами, зовсім не обтяжував військ російських, і все перед ними поступалося і скорялося при перших перестрілках і боях. Одначе положенням землі тамтешньої, її гір та скель, а особливо гарячим і сухим кліматом, був він для народу тутешнього зовсім нестерпний і згубний, і війська верталися звідтіль у найжа-люгіднітттому стані, без коней і харчів, мавши вигляд висохлий і близький до єгипетських мумій, а значна частина їх вимерла і розгубилася в скелях та проваллях гірських. Окрім тих військ, що вернулися з Персії, на початку року 1723-го відправлено ще 12 000 малоросійських козаків на Коломак під команду фельдмаршала Михайла Михайловича Голицина, з усіма їхніми начальниками, де вони перебули аж до втихомирення неспокійних тоді границь од Персії та Криму.