Щоранку між нами відбувалася така сама розмова, ніколи ні слова більше і ні слова менше. І хоч я відчував себе дорослим у товаристві Стірфорса, розмовляючи з місіс Стірфорс або з міс Дартль, але в присутності цього найреспектабельнішого чоловіка я ставав, як то кажуть поети, "хлопцем знову".
Літтімер привів для нас коней; і Стірфорс, який знав і вмів усе на світі, навчав мене їздити верхи. Літтімер добув нам рапіри, і Стірфорс навчав мене фехтувати; він роздобув рукавички, і я почав, під керівництвом того самого вчителя, вдосконалювати свої знання в боксі. Я не дуже хвилювався, що Стірфорс побачить, який я новак у цих науках, але я не наважувався показати свою незграбність перед респектабельним Літтімером. У мене не було жодних підстав вважати, що Літтімер сам знається на цих мистецтвах; він ніколи не виявляв цього нічим, хіба що тільки тремтінням однієї зі своїх респектабельних повік; але коли він був присутній при наших вправах, я почувався найзеленішим і найнедосвідченішим зі смертних.
Я дуже докладно розповідаю про цього чоловіка, бо він справив тоді на мене неабияке враження і відіграв згодом значну роль у певних подіях.
Тиждень минув у чудових розвагах. Не складно припустити, що минув він дуже швидко для мене, захопленого подіями і товариством. Проте я мав так багато нагод ще краще пізнати Стірфорса і ще більше полюбити його, що час, який я провів із ним, здавався мені набагато довшим. Він поводився зі мною, як з іграшкою, але це було мені тільки приємно. Це нагадувало мені наше давнє знайомство; це здавалося природним продовженням наших дитячих років; це показувало мені, що він не змінився; це позбавляло мене ніякового почуття, що він значно вищий і кращий за мене; і крім того, так дружньо, невимушено і ніжно він не поводився ні з ким іншим. І в школі ставився він до мене інакше, ніж до всіх інших; я з радістю думав, що протягом цілого життя ставився він до мене інакше, ніж до решти своїх друзів. Я гадав, що я ближчий до його серця, ніж будь-який інший друг, і думки ці зігрівали моє серце. Він таки вирішив поїхати зі мною, і нарешті настав день нашого від'їзду. Спочатку він вагався, чи не взяти з собою Літтімера, але нарешті вирішив залишити його вдома. Респектабельна істота, завжди задоволена своєю долею, поклала наші валізи в маленький екіпаж, який мав відвезти нас до Лондона. Літтімер упакував наші валізи так, ніби ми вирушали у багаторічну подорож; з цілковитим спокоєм і гідністю прийняв він винагороду, що я йому несміливо запропонував.
Ми попрощалися з місіс Стірфорс і міс Дартль, я повторював слова подяки, любляча мати ніжно обійняла свого сина. Останнє, що я побачив, був непорушний погляд Літтімера; і здалось мені, погляд цей промовляв, що я справді ще занадто юний.
Не можу й змалювати, що відчував я, з успіхом повертаючись до старих знайомих місць. Я так пишався Ярмутом, що мені навіть сподобалось, як Стірфорс назвав його гарною та чудовою далекою дірою, коли ми їхали через темні вулиці цього міста. Прибувши, відразу полягали спати (я тільки встиг помітити пару брудних черевиків з гетрами під моїм старим другом, Дельфіном, коли йшов повз двері), а вранці прокинулися досить пізно. Стірфорс в піднесеному настрої збігав на берег ще тоді, коли я спав. Він розповів, що встиг познайомитися мало не з половиною всіх тутешніх моряків. Ба більше, він здалеку побачив споруду, схожу на домівку містера Пеготті, та з її димаря виходив дим; і Стірфорсові, як він сказав, дуже кортіло зайти туди і заприсягтися, що він – це я сам, такий великий, що й не впізнати.
– Коли ти збираєшся познайомити мене з ними, Маргаритко? – спитав він. – Я до твоїх послуг. Роби, як хочеш.
– Я думаю, що сьогодні ввечері буде найкраще, Стірфорсе. Зайдемо туди, коли всі вони сидітимуть біля каміна. Хотів би я, щоб ти побачив, як там затишно і цікаво.
– Хай буде так, – відказав Стірфорс. – Сьогодні ввечері.
– І знаєш, я їх не повідомив, що ми тут, – спало мені на думку, – зробимо їм сюрприз.
– О, звичайно. Яка ж то буде забавка, – погодився Стірфорс, – якщо ми не зробимо цього несподівано? Треба побачити тубільців у природному стані.
– Хоч вони люди саме того сорту, про який ти говорив, – зазначив я.
– Ага! Ось воно що. Ти пригадуєш мої сутички з Розою? – вигукнув він, блиснувши очима. – Проклята дівчина, я майже боюсь її! Вона для мене – наче домовик. Та облишмо її! Що ти збираєшся тепер робити? Ти, мабуть, збираєшся піти подивитися на свою няньку?
– Авжеж, – відповів я, – насамперед я мушу побачити Пеготті.
– Добре! – сказав Стірфорс, дивлячись на свій годинник. – Скажімо, я дам вам дві години часу, щоб поплакати. Чи цього досить?
Сміючись, я відповів, що, мабуть, за цей час ми впораємось, але що він також мусить прийти туди; і тоді він побачить, що слава його йде попереду нього, і що його приймуть не гірше, ніж мене самого.
– Я піду, куди ти забажаєш, – сказав Стірфорс, – і зроблю все, що ти забажаєш. Скажи мені, куди треба йти, і через дві години я прибуду туди в якому тобі завгодно стані – сентиментальному чи комічному.
Я дав йому точні вказівки, як знайти резиденцію містера Баркіса, візника, і залишив його самого. Повітря було різке і бадьористе, земля – суха, море – хвилясте і прозоре; сонце розливалося потоками світла, хоч і не дуже гріло, і все було свіже й жваве. Я й сам почувався таким свіжим і жвавим, такий був радий знову опинитись у цьому місці, що ладен був зупиняти перехожих на вулицях і тиснути їм руки.
Вулиці були маленькі, звичайно. Гадаю, що завжди такими здаються нам вулиці, які ми раніше бачили тільки в дитинстві. Але я не забув нічого і побачив, що нічого не змінилось. Єдину зміну зауважив я на вивісці крамниці Омера: "Омер і Джорем" написано було тепер там, де раніше було тільки "Омер". Але слова "драпувальник, кравець, галантерейник, похоронна контора та ін." лишилися незмінними.
Прочитавши цю вивіску, я мимоволі перейшов вулицю і зазирнув у крамницю. У глибині приміщення гарненька жінка гойдала на руках немовля, а другий хлопчик тримався за її фартушок. Неважко було впізнати в них Мінні та її дітей. Скляні двері до вітальні були зачинені, але здалеку, в майстерні по той бік двору, чув я звуки тієї музики, яка начебто ніколи не припинялася.