– Містер Омер вдома? – спитав я, входячи. – Мені хотілося б поговорити з ним хвилинку, якщо він вдома.
– О, так, сер, він вдома, – відказала Мінні. – У таку погоду з його астмою не можна виходити на вулицю. Джо, поклич дідуся!
Хлопчик, що тримався за її фартушок, закричав так гучно, що сам засоромився свого голосу і сховав голову в згортках материної спідниці – це дуже звеселило Мінні. Я почув, що до нас наближаються пихкання і зітхання, і незабаром переді мною з'явився містер Омер, дихаючи ще важче, ніж колись, але не дуже постарілий.
– До ваших послуг, сер, – сказав містер Омер. – Що можу я зробити для вас, сер?
– Ви можете потиснути мені руку, містере Омер, якщо ваша ласка! – відповів я, простягаючи руку. – Ви колись дуже добре поставилися до мене, і боюся, що тоді я був не надто вдячний.
– Та невже? – відказав старий. – Радий почути це, але щось не пригадую. Чи ви певні, що то саме я добре поставився до вас?
– Цілком певний!
– Очевидно, пригадувати мені тепер так само важко, як і дихати, – сказав містер Омер, поглядаючи на мене і похитуючи головою, – бо я все ж таки не пам'ятаю вас.
– Хіба ви не пам'ятаєте, як підійшли до карети зустріти мене, як я тут поснідав, як ми поїхали до Блендерстона разом: ви і я, і місіс Джорем, і містер Джорем теж, хоч він тоді не був її чоловіком.
– О боже мій! – вигукнув містер Омер і зайшовся кашлем від несподіванки. – Що ви кажете? Мінні, люба, ти пригадуєш це? Ще б пак, замовлення було на леді, здається?
– На мою матір, – підтвердив я.
– Саме так, – сказав містер Омер, торкаючись мого жилета вказівним пальцем, – і була там ще маленька дитинка. Були замовлення. Маленьке замовлення поклали разом з великим замовленням. Це було, звичайно, в Блендерстоні. Боже мій, і як вам живеться тепер?
Я відповів, що живеться мені дуже добре, і висловив сподіванку, що йому теж живеться непогано.
– О! Нема на що нарікати, знаєте, – сказав містер Омер, – щось мені дедалі важче стає дихати, та коли людина старіє, то їй вже нечасто стає легше дихати. Я приймаю речі, якими вони є, і намагаюсь узяти від життя якнайбільше. Так буде краще, правда ж?
Містер Омер знову закашлявся, бо сам розсміявся зі своїх слів. Мінні, яка стояла біля нього і забавляла своє немовля, допомогла батькові віддихатися.
– Боже мій! – сказав містер Омер. – Так, напевне. Два замовлення! І чи повірите ви, що під час цієї самої поїздки ми призначили день весілля моєї Мінні з Джоремом? "Призначте день, сер", – сказав Джорем. "Зробіть це, тату", – сказала Мінні. А тепер він став моїм компаньйоном. І подивіться! Його молодший син.
Мінні розсміялася, поправляючи волосся, коли батько її поклав свої гладкі пальці в ручку дитинки.
– Два замовлення, авжеж, – повторив містер Омер, замріяно похитуючи головою. – Саме так. А зараз Джорем працює над сірим гробом із срібними цвяхами, мірка із нього, – старий трунар показав на онука, – дюймів на два більша за цього. Може, хочете поїсти чогось?
Я подякував, але відмовився.
– Стривайте, – сказав містер Омер. – Дружина візника Баркіса, сестра моряка Пеготті – вона мала якийсь зв'язок з вашою сім'єю? Вона там служила, здається?
Моя ствердна відповідь дуже задовольнила його.
– Мабуть, у мене тепер і дихання полегшає, бо пам'ять явно кращає, – зазначив Містер Омер. – Гаразд, сер, тут у нас працює одна її юна родичка, в неї такий витончений смак на вбрання... Запевняю вас, що навряд чи будь-яка герцогиня в Англії може зрівнятися з нею.
– Чи то не маленька Ем'лі? – мимоволі спитав я.
– Її звуть Ем'лі, – відказав містер Омер, – і вона справді маленька. Але, вірте мені, таке в неї обличчя, що половина жінок у цьому місті показилася.
– Дурниці, батьку! – окрикнула Мінні.
– Люба моя, – сказав містер Омер, – я не кажу, що саме ти сказилася! – він підморгнув мені. – Я кажу тільки, що половина жінок у Ярмуті та й на п'ять миль довкола показилася від заздрощів до цієї дівчини.
– Краще було б їй знати своє місце в світі, батьку, – сказала Мінні, – і не давати підстав до балачок, тоді б вони не казилися.
– Та не могли б вони не казитися, люба моя, – відказав містер Омер. – Не могли б не сказитися! Отак ти знаєш життя? А що ж іще робити жінкам, особливо коли вони бачать красу іншої жінки?
Мені справді здалося, ніби містерові Омеру прийшов кінець після цих слів. Він так закашлявся, так безпорадно намагався знову вхопити повітря в легені, що мало не впав головою на прилавок, і його ноги, затягнені в короткі чорні штани з цвілими бантами, судорожно затремтіли. Нарешті приступ кашлю минувся, і містер Омер збадьорився, хоч усе ще дихав важко і так утомився, що мусив сісти на стілець біля прилавка.
– Бачите, – сказав він, витираючи спітніле обличчя і ледве дихаючи, – вона ні з ким не приятелює, не кажучи вже про хлопців. От і пішли чутки, ніби Ем'лі хоче стати знатною леді. Ну, на мою думку, чутки ці з'явилися головним чином через те, що вона колись казала в школі, які подарунки зробила б своєму дядькові, якби була леді.
– Запевняю вас, містере Омер, що вона й мені говорила про це, – ревно підхопив я, – коли ми обоє були ще дітьми.
Містер Омер кивнув головою і потер підборіддя.
– Саме так. А до того ж вона з маленькими коштами вміє вбиратися, бачте, краще, ніж інші змогли б з купою грошей, а це вже спричиняється до багатьох неприємностей. Більше того, вона раніше була, так би мовити, примхливою. Сказати більше – я теж так думаю, – мовив містер Омер, – вона не знала як слід, чого їй хочеться; трохи пустувала і насамперед не могла нікому підкоритись. Більше нічого не говорили проти неї, Мінні?
– Ні, батьку, – сказала місіс Джорем. – Оце – найгірші балачки, здається.
– Отже, – вів далі містер Омер, – коли вона поступила в компаньйонки до якоїсь сварливої старої леді, то вони не порозумілись, і вона собі пішла. Нарешті, вона поступила до нас ученицею на три роки. Майже два роки вже минуло, і нічого поганого не можу сказати про цю дівчину. Варта шести інших. Кажи, Мінні, чи не варта вона шести інших?
– Так, батьку, – відповіла Мінні, – я ж ніколи не недооцінювала її!
– Дуже добре, – сказав містер Омер, – це правильно. Отже, молодий джентльмене, – додав він, знову потираючи підборіддя, – щоб ви не подумали, ніби базікати мені легше, ніж дихати, то, мабуть, це й усе.