– Ти здобудеш високий науковий ступінь в університеті, Стірфорсе, – сказав я, – якщо вже не здобув його. Університет матиме досить підстав пишатися тобою.
– Це я здобуду ступінь? – скрикнув Стірфорс. – Тільки не я. Люба моя Маргаритко... ти нічого не матимеш проти, якщо я зватиму тебе Маргариткою?
– Аж ніяк, – відповів я.
– От добрий хлопець! Люба моя Маргаритко, – вів далі Стірфорс, сміючись. – Я не маю ні найменшого наміру відзначатися таким шляхом. Я вже зробив для себе достатньо. Навіть самому собі я надокучив.
– Але слава… – почав був я.
– Ах ти, романтична Маргаритко! – ще щиріше розреготався Стірфорс. – Чи треба мені турбуватися, щоб купка твердолобих недоростків витріщала на мене очі і піднімала вгору руки? Хай вони роблять це комусь іншому. Для нього це буде слава, хай тішиться на здоров'я.
З соромом відчув я, що зробив ще одну велику помилку, і радий був змінити тему розмови. На щастя, зробити це було неважко, бо Стірфорс завжди міг з властивою йому безтурботністю і легковажністю переходити від однієї теми до другої.
Оглянувши місто, ми пообідали. Короткий зимовий день швидко скінчився, і вже було темно, коли наш візник зупинився перед старим цегляним будинком у Гайгеті, під горою. Літня, хоч і не дуже стара леді, з гордовитою поставою і гарним обличчям, зустріла нас біля воріт. Привітавши Стірфорса словами "мій любий Джеймс", вона обійняла його. Він познайомив мене зі своєю матір'ю, а вона з величною чемністю привіталася зі мною.
То був елегантний старомодний будинок, дуже спокійний і впорядкований. З вікон моєї кімнати видно було весь Лондон – місто розкинулося вдалині, немов велика хмара, що її де-не-де перетинали мерехтливі вогники. Переодягаючись, я встиг оглянути солідні меблі, вишиті картини в рамках (зроблені, гадаю, матір'ю Стірфорса, коли вона була ще дівчиною) та кілька пастельних портретів дам з напудреним волоссям і в корсетах, що зникали та знову з'являлись на стіні від мерехтіння та потріскування щойно запаленого вогню у кімнаті. Мене покликали обідати.
В їдальні побачив я другу леді – невеличкого зросту, чорняву і неприємну на вигляд, хоч у зовнішності її були деякі гарні риси. Ця леді привернула мою увагу: може тому, що я не сподівався побачити її, може тому, що мене посадили навпроти неї, а може тому, що в ній справді було щось варте уваги. У неї було чорняве волосся, пильні чорні очі, худорлява статура і давній шрам над губою – краще назвати його рубцем, бо він був відмінного від її шкіри кольору, а рана була колись, мабуть, глибока і розсікла рот аж до підборіддя; але тепер рубець був ледве помітний на верхній губі і над нею і трохи змінив її форму. Я вирішив, що їй, мабуть, років тридцять, і що вона хоче вийти заміж. У ній помітна була якась ветхість, мов у будинку, що його довго здавали квартирантам. А проте, як я вже казав, у зовнішності її були деякі гарні риси. Здавалося, худорлявість її – наслідок якогось нестримного внутрішнього вогню, що виблискував у її жадібних очах.
Її відрекомендували мені як міс Дартль, а Стірфорс і його мати називали її Розою. Я довідався, що вона жила з ними і здавна була компаньйонкою місіс Стірфорс. Я звернув увагу, що вона ніколи не висловлювалася прямо; вона розмовляла натяками, вигуками і риторичними запитаннями, що, безперечно, допомагало їй уникати прикростей. Приміром, коли місіс Стірфорс зазначила – скоріше жартома, ніж серйозно – що вона побоюється, чи не бешкетує її син в університеті, міс Дартль втрутилася в розмову:
– О, невже? Ви знаєте, яка я нетямуща, і що я запитую тільки з цікавості, але хіба ж воно не завжди так? Я думала, що такий спосіб життя в університетах – річ звичайна... га?
– Там отримують освіту для дуже поважних професій, ви ж це хотіли сказати, Розо? – трохи холодно відповіла місіс Стірфорс.
– О! Так! Це чистісінька правда! – відказала міс Дартль. – Але хіба воно не так?.. Я хочу, щоб мене поправили, якщо я помиляюся… Хіба ж воно не так, справді?
– Що не так? – спитала місіс Стірфорс.
– О! То ви кажете, що це не так! – мовила міс Дартль. – Чудово, я дуже щаслива почути це. Тепер я знаю, що робити. Ось у чому користь запитань! Я тепер ніколи не дозволю людям говорити мені про марнотратство, розпусту та подібні речі у зв'язку з університетським життям.
– I добре зробите, – сказала місіс Стірфорс. – Учитель мого сина – сумлінний джентльмен. I коли б я не цілковито довіряла своєму синові, то могла б довіряти його вчителеві.
– Та невже? – спитала міс Дартль. – Боже мій! Сумлінний, справді він такий? Дійсно сумлінний?
– Так, я певна цього, – сказала місіс Стірфорс.
– Як це мило! – вигукнула міс Дартль. – Яка втіха! Справді сумлінний? Тоді він не... але, звичайно, і не може бути, якщо він справді сумлінний. Гаразд, від цього часу я буду завжди радіти, думаючи про нього. Ви уявити не можете, як це підносить його в моїх очах, коли я напевне знаю тепер, що він справді сумлінний!
Отаким чином висловлювала міс Дартль свої погляди на кожне питання і незгоду свою з будь-чим; іноді, як я помітив, робила вона це дуже твердо, хоч і всупереч навіть самому Стірфорсові. До закінчення обіду трапився один випадок. Місіс Стірфорс розмовляла зі мною про мій намір поїхати до Суффолка, а я поспішно зазначив, що буду страшенно радий, коли Стірфорс погодиться поїхати туди разом зі мною. Пояснюючи йому, що збираюся побачитись із моєю старою нянькою та з сім'єю містера Пеготтi, я нагадав про моряка, якого він бачив у школі.
– О! Той чолов'яга, – згадав Стірфорс, – він прийшов зі своїм сином, правда ж?
– Ні, то був його племінник, – відповів я, – а проте він усиновив його. Є в нього ще гарненька племінниця, яку він удочерив. Коротко кажучи, його будинок (або краще сказати, судно, бо він живе в старій барці на березі) повен людей, які користуються його добротою та ласкою. Ти матимеш велику приємність, коли побачиш цю сім'ю.
– Ти думаєш? – спитав Стірфорс. – Гаразд, я теж так думаю. Подивимось, що можна зробити. Варто здійснити невеличку подорож, – не кажучи вже про приємність подорожувати з тобою, Маргаритко, – щоб побачити людей такого сорту і пожити їхнім життям.