– Я теж радий, що зустрів тебе! – відповів він щиро, стискаючи мені руки. – Та слухай, Копперфілде, старий, отямся.
Все ж таки він був дуже радий бачити, як вразила мене зустріч з ним.
Я стер з обличчя мимовільні сльози, розсміявся, і ми посідали перед каміном.
– Ну, як же ти потрапив сюди? – спитав Стірфорс, плескаючи мене по плечу.
– Я приїхав сюди кентерберійським диліжансом, сьогодні. Мене всиновила моя двоюрідна бабуся, що живе в Кентербері, і я щойно закінчив свою освіту. А як ти потрапив сюди, Стірфорсе?
– Я, бачиш, став тепер, як то кажуть, оксфордцем, – відказав він, – тобто мене мучать в Оксфордському університеті. Іноді все набридає мені до смерті, і тоді – як оце тепер – я їду до своєї матері. А в тебе до чорта милий вигляд, Копперфілде. Глянеш на тебе – той самий. Аж ніяк не змінився.
– Тебе я впізнав одразу, – сказав я, – та це й не дивно, тебе легше запам'ятати.
Провівши рукою по своїх кучерях, він розсміявся і весело сказав:
– Так, я тепер виконую свій обов'язок сина. Мати живе біля міста; дороги зараз хтозна в якому стані, а вдома у нас досить нудно, тому я залишився тут на цю ніч, а не поїхав додому. Я й шести годин не пробув у місті, і весь цей час я позіхав і хропів у театрі.
– Я теж був у театрі, – сказав я. – У Ковент-Гардені. Яка чудова й велична вистава, Стірфорсе!
Стірфорс щиро розсміявся.
– Мій любий юний Девіде, – сказав він, знову плескаючи мене по плечу, – ти справжня маргаритка[11]. Польова маргаритка на світанку не може бути зеленішою за тебе. Я також був у Ковент-Гардені – ніколи не бачив нічого жалюгіднішого. Гей, чоловіче!
З цими словами звернувся він до лакея, який здалеку уважно спостерігав нашу зустріч, а тепер поспішно підбіг до нас.
– Куди ви запхали мого друга, містера Копперфілда? – спитав Стірфорс.
– Прошу пробачення, сер?
– Де він спить? У якому номері? Ви знаєте, про що я хочу довідатися, – сказав Стірфорс.
– Так, сер, – підлесливо відповідав лакей. – Містер Копперфілд мешкає тепер у сорок четвертому, сер.
– А якого це чорта, – відказав Стірфорс, – загнали ви містера Копперфілда у той хлівець над стайнею?
– Бачите, сер, ми не знали, сер, – плазував перед ним лакей, – що містер Копперфілд хоче кращий номер. Ми можемо дати містерові Копперфілду сімдесят другий, сер, якщо він волітиме цього. Поруч з вами.
– Авжеж волітиме цього, – відповів Стірфорс. – І зробіть це зараз.
Лакей негайно пішов переносити мої речі. Стірфорс ще веселився з того, що мене поселили в сорок четвертий, знову розсміявся, знову вдарив мене по плечу і запросив поснідати з ним наступного ранку о десятій годині. Я був гордий і щасливий прийняти це запрошення. Та було вже досить пізно, ми взяли свічки і пішли нагору, де сердечно попрощались біля його кімнати. Нова моя кімната була значно краща, ніж перша. Посередині стояло ліжко з безліччю подушок, на якому помістилося б не менше шести чоловік. Тут я і заснув, і цілу ніч снилися мені стародавній Рим, Стірфорс і дружба. Вдосвіта стукіт екіпажів вдерся у мої сни, і я почав марити про храми небесні та про грізних богів.
ІІІ. У Стірфорса вдома
Коли покоївка постукала в мої двері о восьмій годині і повідомила, що гаряча вода для гоління стоїть у коридорі, я страшенно шкодував, що мені нема чого голити, і зашарівся в ліжку. Одягаючись, я весь час мучився підозрою, що покоївка сміялася з мене, пропонуючи мені воду для гоління. З винуватим і збентеженим виглядом йшов я повз неї снідати. Я був такий занепокоєний своїм молодшим, ніж мені хотілося, виглядом, що спочатку зовсім не наважувався пройти повз покоївку через ганебні обставини з голінням. Почувши, що вона спускається по сходах, я застиг, пильно милуючись через вікно кінною статуєю короля Карла в оточенні юрби візників, хоч вона й не здавалась величною в тумані й мороці. Від цього споглядання відірвав мене лакей, який доповів, що джентльмен чекає на мене.
Стірфорс чекав на мене не в загальній вітальні, а в окремій кімнаті, оздобленій червоними завісами і турецькими килимами; там весело палахкотів вогонь, смачний гарячий сніданок стояв на сніжно-білий скатертині; привітна мініатюра цієї кімнати, вогню, сніданку та Стірфорса виблискувала в маленькому круглому дзеркалі над буфетом. Спочатку я почувався ніяково, бо Стірфорс тримався так незалежно, так елегантно, так переважав мене в усьому; але його мила дбайливість незабаром змусила мене почуватись як вдома. Я не міг надивуватись, як змінився готель з приїздом Стірфорса, як нудно і самітно було мені вчора, як зручно й весело сьогодні. Фамільярності лакея ніби ніколи й не було. Він прийшов до нас, так би мовити, посипавши голову попелом.
– Ну, Копперфілде, – сказав Стірфорс, коли ми лишилися вдвох, – я хочу почути, що ти робиш і куди ти їдеш, і все про тебе. Мені здається, ніби ти – моя власність.
Я аж засяяв від радості, що він усе ще цікавиться мною, і розповів йому, як бабуся моя запропонувала мені цю невелику мандрівку, і куди я їду.
– Отже, ти не поспішаєш, – сказав Стірфорс, – то чому б тобі не поїхати зі мною додому до Гайгета і не побути у нас день-два? Тобі сподобається моя мати – вона трохи нудненько пишається мною, але це ти їй зможеш пробачити, – а ти сподобаєшся їй.
– Хотів би я бути певний, що воно буде саме так, як ти кажеш, – відповів я, усміхаючись.
– О! – сказав Стірфорс. – Кожен, хто любить мене, може претендувати на її симпатію.
– Тоді я гадаю, що буду її улюбленцем, – зазначив я.
– Гаразд! – сказав Стірфорс. – Їдьмо, і доведи це. Спочатку ходімо на годинку-другу подивитись левів, – цікаво показати їх такому зеленому хлопцеві, як ти, Копперфілде, – а потім помандруємо в екіпажі до Гайгета.
Я ледве йняв віри, що це не сон, і що я не прокинусь у номері сорок чотири, щоб іти до загальної вітальні і терпіти фамільярні жарти лакея. Я написав моїй бабусі і розповів про щасливу зустріч зі своїм улюбленим шкільним товаришем та про те, що прийняв його запрошення, а після цього ми сіли в екіпаж, оглянули Панораму та інші пам'ятки, походили по музею, де я відзначив, як багато найрізноманітніших речей знає Стірфорс і як мало він, здавалося, цінує свої знання.