Знову сиділи ми вдвох одного вечора (коли мати знову пішла до сусідки) у товаристві панчохи, рулетки, воскового недогарка, скриньки з малюнком собору Святого Павла і книжки про крокодилів. Кілька разів Пеготті поглядала на мене, розтуляючи і знову затуляючи рота, ніби не наважуючись щось сказати. Та мені здавалося, що вона просто позіхає. Раптом вона сказала якимсь грубим голосом:
– Мастере Деві, чи не хотілося б вам поїхати зі мною і пожити тижнів зо два у мого брата в Ярмуті? Чи було б вам це до душі?
– А ваш брат приємний чоловік, Пеготті? – передбачливо спитав я.
– Ох, який же він приємний! – скрикнула Пеготті, сплеснувши руками. – І там – море, човни та кораблі, та рибалки. I пляж. І там живе Ем, ви будете гратися з ним.
Пеготті мала на увазі Гема, свого племінника, про якого я згадував у першому розділі, але трохи грішила проти правил англійської вимови.
Усі ці речі захопили мене, я відповів, що це справді буде любо. Але що скаже мати?
– Ставлю гінею, що вона погодиться, – виказала Пеготті, пильно вдивляючись мені в обличчя. – Я спитаю її, коли хочете, щойно вона повернеться. Гаразд?
– Але що ж вона робитиме без нас? – сказав я та для більшої переконливості поклав лікті на стіл. – Вона не може жити на самоті.
Пеготті раптом почала шукати якусь дірку в панчосі, настільки, мабуть, маленьку, що її і не варто було штопати.
– Та слухайте, Пеготті! Вона ж не може жити сама, ви знаєте!
– О, боже мій! – Пеготті знову, нарешті, підвела очі на мене. – Та хіба ж ви не знаєте? Вона збирається пожити два тижні у місіс Грейпер. У місіс Грейпер буде багато гостей.
О, коли так, то я вже готовий їхати. Нетерпляче чекав я, коли повернеться мати від місіс Грейпер (бо саме до цієї сусідки вона частенько ходила), щоб переконатися, чи справді можемо ми здійснити цей блискучий задум. Мати чомусь не дуже здивувалась і охоче згодилася на нашу пропозицію. Цієї ж ночі мої речі було спаковано, і Пеготті отримала гроші, що їх мала сплатити братові за два тижні мого перебування там.
Незабаром настав день від'їзду. Цей день прийшов скоро навіть для мене – мене майже лихоманило від очікування, бо я боявся, що якийсь землетрус або вибух вулкана, чи ще якась природна катастрофа може втрутитися та перешкодити нашій експедиції. Ми мали поїхати візником уранці після сніданку. Що завгодно заплатив би я, якби мені дозволили лягти напередодні спати у плащі, в шапці й чобітках.
Навіть і тепер боляче згадати мені, як поспішав я залишити свій щасливий дім; боляче мені думати, як мало підозрював я, що залишаю його таким назавжди.
Та я щасливий згадати, що коли візник під'їхав до воріт, моя мати стояла там і цілувала мене на прощання, вдячна ніжність до неї і до свого старого дому змусила мене мимоволі заплакати. Мені подобалося, що мати плакала разом зі мною, і я відчував биття її серця біля свого.
Я щасливий згадати, що коли візок рушив, мати моя вибігла з воріт і спинила нас, щоб ще раз поцілувати мене. Щасливий я, коли пригадую, як ніжно і засмучено наблизила вона своє обличчя до мого для поцілунку.
Коли вона лишилася сама стояти на дорозі, містер Мердстон підійшов до неї і начебто почав докоряти їй за надто ніжні почуття. Я озирнувся на них і був дуже здивований – яке йому взагалі до цього діло? Пеготті, яка теж озиралася на них, була геть незадоволена – це було написано на її обличчі, коли вона розвернула його назад.
Якийсь час вдивлявся я в обличчя Пеготті і розмірковував над таким можливим випадком: а що, коли б мене загубили, як хлопця в казці? Чи міг би я тоді знайти дорогу додому за ґудзиками, що їх розсипає за собою Пеготті?
ІІІ. Я зазнаю змін
Візникова кобила була, мабуть, найледачішою шкапою у світі. Вона чвалала, схиливши голову, наче їй подобалося, щоб люди чекали на поклажу, яку вона везла. Мені здалося навіть, що вона іноді сміялася з думки про це, але візник пояснив, що то коняка просто кашляє. Візник куняв, опустивши голову, як і його кобила, та правив, поклавши руки на коліна. Я сказав "правив", але я певний, що візок доїхав би до Ярмута і без візника, бо кобила йшла сама. Візник був не балакучий, він тільки насвистував.
Пеготті тримала на колінах кошик з харчами, що їх нам цілком вистачило б, якби ми зібрались поїхати аж до Лондона. Ми добре їли, добре спали. Щохвилини Пеготті засинала, схиляючись підборіддям на кошик і не випускаючи його з рук. Нізащо не повірив би, якби не почув це на власні вуха, що одна квола жінка може так голосно хропти.
Ми так часто звертали зі шляху, ночували в корчмах, спинялися в інших місцях, що я зовсім утомився і дуже зрадів, коли побачив Ярмут. Здався він мені занадто розбухлим і мокрим. Я дивився на широку долину обабіч ріки. Ніяк не міг я второпати: коли земля справді кругла, як сказано в моєму підручнику з географії, то як може бути на землі такий плаский край? Але потім я вирішив, що Ярмут, очевидно, розташований на одному з полюсів – тоді це було б зрозуміло.
Під'їхавши ближче, ми побачили неосяжну далину прямої, зовсім пласкої рівнини. Я натякнув Пеготті, що якісь кургани чи щось таке трохи поліпшили б цей краєвид. Краще було б також, сказав я, коли б море і земля були б виразніше відділені одне від одного, а місто не змішане було б з припливом, як сухар з водою. Але Пеготті відповіла незвично різко, що хай речі стоять, як вони стоять, і що вона пишається, називаючи себе ярмутським оселедцем.
Ми виїхали на вулицю – дуже дивну вулицю, як на мене. Запах риби, смоли, прядива та дьогтю шибав у ніс. Навколо походжали моряки, гриміли по бруківці повозки, і я відчув, що даремно ганьбив таке метушливе місце. Я сказав про це Пеготті, і вона з великим задоволенням вислухала мої слова і відповіла, що добре відомо (гадаю, тим, хто мав щастя бути природженим ярмутським оселедцем), що Ярмут – найкраще місце у світі.
– Ось він, мій Емі! – крикнула Пеготті. – Такий став великий, що й не впізнати.
Та й справді, Гем чекав на нас у корчмі. Неначе старий знайомий, спитав він мене, як я почуваюсь. Я з ним був знайомий трохи менше, ніж він зі мною, бо після вечора мого народження він ніколи не повертався до нашого будинку. Але ми відразу заприятелювали, коли він посадив мене собі на плечі, щоб віднести додому. То був здоровенний, міцний парубок, шість футів заввишки, широкоплечий, кремезний. Але було в нього просте дитяче обличчя, біляві кучері на голові робили його схожим на ягня. Вбраний він був у полотняну куртку й у такі тверді зашкарублі штани, що здавалося, ці штани можуть стояти на землі самі, хоч би в них і не було пари ніг. Не можна сказати, щоб на голові в нього була шапка, замість неї було щось схоже на осмолену покрівлю старої хати.