Гем ніс мене на спині, а під пахвою у нього була невеличка скриня з нашими речами; другу скриню несла Пеготті. Так минали ми провулки, закидані трісками й купками піску. Ми йшли повз газові заводи, повз джгутові фабрики, повз верфі, повз майстерні, де лагодили човни, повз величезні двори, де розбирали старі кораблі на дрова, повз майстерні такелажників і кузні, повз інші подібні місця. Нарешті, ми добралися до тієї нудної пустелі, яку я й раніше побачив здалеку. Тут Гем заявив:
– Ось і наш дім, мастере Деві!
Я дивився туди й сюди, скільки сягало око. Я поглядав на берег, на море, на річку, але жодного будинку не побачив. Якась чорна барка або інше старе судно стояло високо на суші, з неї стирчав залізний димар. Але нічого іншого, схожого на людське житло, я не бачив.
– Ви ж не про це кажете? Не про оцей корабель чи що?
– Так, це він, мастере Деві, – відповів Гем.
Коли б то був палац Аладдіна, яйце птаха Рок, героя арабських казок, чи ще щось подібне, то й тоді мене не більше захопила б романтична можливість жити там. Були тут чудові двері, прорізані в борту, з маленькими віконцями і з дашком. Але найчарівніше було те, що я мав жити у справжньому судні, яке, безперечно, мандрувало морем сотні разів і яке ніколи не призначалося для житла на суходолі. Це головним чином привабило мене. Коли б то справді був дім, збудований для житла, то він здався б мені малим, незручним і самотнім. Але що могло бути більш захопливим, ніж жити на суші в кораблі?
Всередині було красиво, чисто й охайно. Там стояв стіл, голландський годинник і комод, а на комоді – таця із намальованою на ній жінкою з парасолькою, яка прогулюється з войовничого вигляду дитиною, що котить обруч. Тацю підтримувала від падіння Біблія, бо якби вона впала, то розбила би всі чашки, тарілки і чайник, що згруповано стояли поряд із книгою. На стіні висіло кілька загальновідомих кольорових картин з Писання в рамі та глазурі. Щоразу, коли я потім бачив у бродячих торговців такі картини, перед очима моїми відразу поставала вся хата брата Пеготті. Авраам, вбраний у червоне, приносить в жертву Ісаака в синьому; Даниїл у жовтому одязі входить у печеру зеленого лева – такі були найвиразніші з картин. Над маленькою полицею над каміном висіло зображення люгера[2] "Сара Джен", збудованого в Сандерленді; справжня дерев'яна корма була припасована до малюнка – художній витвір, що поєднував малярську майстерність з теслярською. Здавалося, нічого кращого не могло бути в світі. У сволок вбиті були якісь гаки, що їх призначення я тоді не зрозумів. Скрині, коробки і схожі споруди стояли біля стін, замінюючи собою стіл.
Все це я побачив з першого ж погляду, щойно переступив поріг – така вже, мабуть, особливість дитячого віку. Пеготті відчинила маленькі двері і показала мою спальню. Ніколи не бачив я нічого більш принагідного, ніж ця спальня. Містилася вона в кормі корабля; було там маленьке віконце – той отвір, в якому раніше був вал стерна; облямоване мушлями дзеркальце висіло на стіні на такій висоті, щоб мені було зручно; стояло маленьке ліжко, саме таке, щоб тільки я і міг уміститись; і букет водоростей у синьому глечику на столі. Стіни були білі, як молоко, а ковдра така барвиста, що очам боляче було дивитися на неї. Одна обставина привертала особливу увагу в цьому чарівному будинку – запах риби. Запах цей проникав усюди: навіть коли я витягав хустку витерти носа, то й вона була пройнята запахом омарів. Я пошепки сказав про це Пеготті. Вона пояснила, що її брат промишляє омарами, крабами і раками. Вже після того побачив я купу цих тварин у маленькій коморі надворі, де складали казани й глечики. Омари, краби і раки, дивно зчепившись між собою, жадібно хапали все, що траплялось їм під клішні.
Ще за чверть милі від будинку, сидячи на спині в Гема, я побачив, що нам робить реверанси якась дуже ввічлива жінка в білому фартусі, яка чекала на нас біля входу до будинку. Зустріла нас також прегарна (такою здавалася вона мені тоді) дівчинка з синім намистом на шиї. Я хотів був поцілувати її, але вона втекла та сховалася десь. Незабаром ми розкішно пообідали вареною камбалою, топленим маслом і картоплею (мені ще гостинно дали котлету). Коли ми вже сіли за стіл, увійшов волохатий чолов'яга з дуже добрим обличчям. Він назвав Пеготті "дівчинкою" і щиро поцілував її в щоку. Тому я не мав сумніву, що то був її брат. Так воно й було. Його познайомили зі мною, назвавши містером Пеготті, господарем будинку.
– Радий бачити вас, сер, – сказав містер Пеготті, – ми люди прості, сер, але готові до ваших послуг.
Я подякував йому та відповів, що вже напевно буду щасливим у такому гарному місці.
– Як почувається ваша мама, сер? – спитав містер Пеготті. – Чи була вона в доброму здоров'ї, коли ви від'їздили?
Я дав йому зрозуміти, що мама була в найкращому здоров'ї, якого тільки можна побажати, і веліла вклонитися йому. Останнє я вже вигадав сам із ввічливості.
– Дуже вдячний їй за ласку, – відказав містер Пеготті. – Ну, сер, коли ви побудете тут тиждень-другий з нею (він кивнув головою на свою сестру), Гемом і маленькою Ем'лі, то ми пишатимемося з вашого товариства.
Виконавши таким чином обов'язки гостинного господаря, містер Пеготті пішов митися до казана з гарячою водою, зазначивши, що "холодна вода ніколи не змиє бруду з його обличчя". Незабаром він повернувся в поліпшеному вигляді, але такий червоний, що мені здалося, ніби його обличчя має багато спільного з омарами, крабами та раками: вони теж входять у гарячу воду дуже чорними, а виходять звідти дуже червоними.
Ми випили чаю. Двері й вікна щільно закрили (ночі були вже холодні та вогкі). Мені здавалося, що кращого житла людина не може собі й уявити. Слухати, як вітер віє на морі, знати, що туман стелиться по безрадісній рівнині, дивитися на вогонь і думати, що навколо немає жодного будинку, крім цього, – та й то не будинок, а корабель! – це було чарівно. Маленька Ем'лі подолала свій страх і сиділа тепер поруч зі мною на найменшій зі скринь, якраз такій завбільшки, щоб ми вдвох могли сидіти на ній, і стояла вона у найтеплішому кутку. Місіс Пеготті в білому фартусі сиділа по той бік печі та плела. За своєю роботою, з восковим недогарком і скринькою з малюнком собору Святого Павла, Пеготті почувалася зовсім удома. Гем дав мені перший урок гри в свинки, а тепер намагався пригадати якийсь хитромудрий спосіб ворожити на дуже масних картах. Риб'ячий жир залишався від його пальців на кожній карті. Містер Пеготті курив свою люльку. Я зрозумів, що настав час душевної розмови.