– Чудовий день, містере Баркіс, – зазначив я заради ввічливості.
– Непоганий, – сказав містер Баркіс, який завжди високо цінив свої слова і рідко їх промовляв.
– Пеготті вже цілком утішилася тепер, містере Баркіс, – вів я далі.
– Та ні, справді? – сказав містер Баркіс.
Поміркувавши про це, містер Баркіс кинув на неї проникливий погляд і запитав:
– Чи ви справді зовсім утішилися?
Пеготті розсміялась і підтвердила це.
– Ні, таки справді воно так? Чи ви таки втішилися? – рикав містер Баркіс, сідаючи до неї й штовхнувши її ліктем. – Втішилися? Кажіть щиро і по правді, цілком утішились? Утішилися? Га?
З кожним запитанням містер Баркіс присувався ближче до неї й раз у раз штовхав її ліктем; нарешті ми всі троє збилися купою в лівому кутку воза, і мене так стисли, що я ледве міг терпіти.
Пеготті звернула увагу містера Баркіса на мої страждання, тоді він поволі почав відсуватись. Я мусив зробити висновок, що йому здавалося, ніби він знайшов чудовий спосіб бути чемним, приємним і блискучим кавалером, не вдаючись до таких незручностей, як розмова. Деякий час він задоволено реготав. Раз у раз він знову повертався до Пеготті, повторюючи:
– Так ви справді зовсім утішилися, га, правда?
При цьому він знову присувався до неї ближче з тими самими запитаннями і з тим самим результатом – я мало не задушився. Нарешті, помічаючи його наближення, я підіймався, ставав на підніжку і вдавав, ніби оглядаю краєвиди – це допомагало мені уникати страждань.
Він був такий люб'язний, що зупинив коняку біля корчми і почастував нас вареною бараниною та пивом. Та навіть тоді, коли Пеготті пила пиво, він не міг утриматися, щоб не штовхнути її. Але що більше наближалися ми до кінця нашої подорожі, то більше ставало в нього справ і менше залишалося часу для залицянь. А коли ми опинилися на ярмутській бруківці, то почалася така трусанина, що ми більше ні на що не могли звертати уваги.
Містер Пеготті і Гем чекали нас на старому місці. Вони щиро привітали мене і Пеготті й потисли руку містерові Баркісу. Цей останній, зсунувши капелюха на самісіньку маківку, сором'язливо всміхаючись усім обличчям, усією постаттю, навіть ногами, виглядав дурнувато. Рибалки взяли по одній зі скринь Пеготті, і ми вже пішли були геть, коли містер Баркіс урочисто кивнув мені пальцем, запрошуючи зайти в якесь підворіття.
– Кажу вам, – пробурмотів містер Баркіс, – усе гаразд.
Я глянув йому в обличчя й відповів, намагаючись бути якомога глибокодумнішим:
– О!
– Ще не все остаточно, – сказав містер Баркіс, таємниче хитаючи головою, – та все гаразд!
I знову я відповів:
– О!
– Ви знаєте, хто мав намір? – вів далі мій приятель. – То був Баркіс, і тільки Баркіс.
Я ствердно кивнув головою.
– Усе гаразд, – сказав містер Баркіс, стискаючи мені руку, – ми з вами приятелі. Ви перший зробили все як слід!
Намагаючись бути якомога зрозумілішим, містер Баркіс став таким загадковим, що я міг би дивитися на його обличчя цілу годину і, напевно, вичитав би на ньому не більше, ніж на циферблаті годинника, який давно зупинився. Та на щастя, Пеготті покликала мене. Дорогою вона спитала, про що він говорив. Я відповів, що він сказав, ніби все гаразд...
– От безсоромний! – вигукнула Пеготті. – Але мені це байдуже. Деві, любий, що б ви подумали, коли б я вирішила вийти заміж?
– Ну... мабуть, ви мене любили б тоді не менше, Пеготті, ніж тепер! – відповів я, поміркувавши трохи.
Велике було здивування перехожих та родичів моєї няньки, що йшли попереду нас, бо добра душа мусила зупинитись і обійняти мене, присягаючись у своїй незмінній любові.
– Так що б ви сказали, серденько? – спитала вона знову, коли ми пішли далі.
– Якби ви вирішили вийти... за містера Баркіса, Пеготтi?
– Так, – відказала вона.
– Я подумав би, що це дуже добре. Бо тоді, знаєте, Пеготті, у вас завжди були б кобила й екіпаж, щоб поїхати побачитися зі мною; ви могли б їздити безкоштовно, і я був би певний, що побачу вас.
– Який же він розумненький! – скрикнула Пеготті. – А про що ж я розмірковувала цілий місяць? Так, серденько моє! Я думаю, що була б тоді більш незалежною. Та ще я охочіше працювала б у своєму власному господарстві, ніж у будь-чиєму домі. Не знаю, яка з мене тепер вийшла б служниця в чужих людей. І я завжди житиму поблизу могили моєї красуні, – задумливо сказала Пеготті, – і зможу приходити туди, коли захочу. І коли я засну навіки, то мене покладуть недалеко від моєї любої дівчинки.
Обоє ми замовкли на хвилинку.
– Але я б за це й не згадувала більше, – щиро сказала Пеготті, – коли б мій Деві заперечив і був проти. Даремно тоді мене запитували б у церкві тричі по тридцять разів, – не погодилася б я, коли навіть обручка лежала б у мене в кишені!
– Та гляньте на мене, Пеготті, – відповів я, – і подивіться, чи ж я справді не щасливий, чи я не щирий із вами!
Справді, я всім серцем прагнув цього.
– Гаразд, життя моє, – сказала Пеготті, стискаючи мене в обіймах. – Я міркувала про це день і ніч, обміркувала це з усіх боків і, мабуть, таки не помиляюсь. Але я знову подумаю про це, поговорю зі своїм братом, а поки що це буде між нами, Деві. Баркіс – добрий простий чолов'яга, – вела далі Пеготті, – і якщо я намагатимуся сумлінно виконувати свої обов'язки щодо нього, то, мабуть, сама буду винна, коли не буду... коли цілком не втішусь, – сказала Пеготті, щиро сміючись.
Ця цитата з містера Баркіса була така доречна і так нам обом сподобалася, що ми сміялися знову й знову і в зовсім веселому настрої йшли до оселі містера Пеготті.
Будиночок не змінився; мені здалося тільки, що він трохи зменшився. Місіс Геммідж чекала коло дверей, наче ще з того часу. І всередині було все без змін, аж до водоростей у блакитному глечику в моїй спальні. Я підійшов до флігеля і розглянувся: ті самі омари, краби і раки, перейняті тим самим бажанням охопити в свої клішні цілий світ, так само лежали безладною купою в тому самому старому кутку.
Але маленької Ем'лі не було видно, і я спитав у містера Пеготті, де вона.
– Вона в школі, сер, – відповів містер Пеготті, витираючи піт, що стікав його обличчям через важку скриню Пеготті, – вона повернеться додому, – він глянув на настінний годинник, – за двадцять хвилин чи за півгодини. Ми всі відчуваємо її відсутність, бережи її бог.