У моєму становищі сталась одна зміна, яка хоч і позбавила мене великих неприємностей у той час, та могла зробити моє життя неприємнішим у майбутньому. Але я неспроможний був тоді як слід оцінити цю зміну. Ось у чому вона полягала. Пута, які сковували мене раніше, тепер були зовсім відпущені. Ніхто не вимагав від мене, щоб я стовбичив у вітальні. Навіть кілька разів, коли я сидів там, міс Мердстон гримасами вказувала, що мені слід іти геть. Ніхто не вимагав від мене уникати товариства Пеготті; аби тільки я не бентежив своєю присутністю містера Мердстона, то ніхто не шукав мене й не запитував про мене. Спочатку я повсякчас боявся, що він може знову взяти моє виховання до свої рук або міс Мердстон присвятить себе цій справі; але незабаром я почав думати, що ці страхи безпідставні, і що я маю боятися хіба що зневаги.
Не думаю, що це відкриття завдало мені тоді багато болю. Я все ще не міг оговтатися після удару, що його завдала мені смерть моєї матері, мені байдужі були всі земні речі. Та все ж таки я пригадую, як часто міркував про те, що станеться зі мною, якщо мене більше ніде не навчатимуть і ніхто не дбатиме про мене. Я уявляв собі, як виросту занехаяним, брудним і марно животітиму на селі. Міркував я про можливості уникнути такої перспективи, подавшись кудись геть, далеко, мов герой одного з моїх улюблених оповідань, шукати щастя. Але то були скороминущі видіння, сни наяву, немовби намальовані чи написані на стіні моєї кімнати. Зникаючи, вони лишали по собі тільки голу стіну.
– Пеготті, – задумливо прошепотів я якось увечері, гріючи руки біля кухонної печі, – містер Мердстон любить мене ще менше, ніж колись. Він ніколи не любив мене дуже, Пеготті, але тепер він волів би зовсім не бачити мене, коли міг би це влаштувати!
– Мабуть, то він сумує, – сказала Пеготті, розчісуючи мені волосся.
– Ні, Пеготті, я теж сумую. Коли б я думав, що він тільки сумує, то я б зовсім і не замислився над цим. Але не в цьому річ. О, ні, не в цьому річ!
– Звідки ви знаєте, що не в цьому річ? – сказала Пеготті, помовчавши.
– О, він сумує зовсім інакше. Він сумує ось зараз, сидячи біля каміна з міс Мердстон. Але коли б я увійшов, Пеготті, то він не тільки сумував би.
– А що ще? – спитала Пеготті.
– Він би гнівався, – відповів я, мимоволі зображуючи його понуру гримасу. – Коли б він тільки сумував, то не дивився б на мене так. Ось я тільки сумую, але від цього я почуваюся навіть добрішим.
Якийсь час Пеготті не казала нічого; я грів руки, мовчки, як і вона.
– Деві, – вимовила вона нарешті.
– Що, Пеготті?
– Я так намагалася, любий мій, всіма способами, що тільки могла вигадати – всіма можливими способами й всіма неможливими, коротко кажучи, – знайти згожу службу тут, у Блендерстоні. Але тут нема нічого такого, серденько!
– А що ж ви збираєтеся зробити, Пеготті, – зажурено спитав я, – чи не збираєтеся ви поїхати кудись шукати щастя?
– Мабуть, доведеться мені поїхати до Ярмута, – відказала Пеготті, – і там жити.
– А я боявся, що ви поїдете кудись далі, – сказав я, трохи розвеселившись, – і що я вже з вами не зустрінусь. А там я іноді бачитиму вас, моя люба стара Пеготті. Ви ж не на іншому краї світу будете!
– Зовсім навпаки, хай бог милує! – дуже схвильовано скрикнула Пеготті. – Доки ви будете тут, лялечко моя, я приїздитиму сюди кожен тиждень свого життя, щоб побачитися з вами. На один день щотижня, все життя.
Ця обіцянка зняла великий тягар з мого серця, але то було ще не все, бо Пеготті вела далі:
– Я їду, Деві, бачите, до мого брата: по-перше, погостювати знову два тижні, щоб був у мене час обдивитись і трохи очуняти. Так от я й думала, що ви, мабуть, тут тепер непотрібні, так чи не змогли б ви поїхати разом зі мною?
Якби хтось інший, крім Пеготті, хотів потішити мене в той час, то не знайшов би кращого способу, ніж отой план. Знову бачити ці чесні обличчя, що аж сяють привітністю до мене; відновити мирність милого недільного ранку, коли дзвони дзвонять, камені падають у воду і темні кораблі пробиваються крізь туман; блукати разом з маленькою Ем'лі, ділитися з нею своїми турботами і знаходити талісмани проти них у мушлях і камінцях на узбережжі – такі думки заспокоювали моє серце. Щоправда, серце в мене знову забилося при думці, що міс Мердстон може не погодитися на це. Та то були зайві турботи. Коли міс Мердстон прийшла зробити вечірній огляд комори, ми все ще розмовляли, і Пеготті зі сміливістю, яка здивувала мене, взяла, як то кажуть, бика за роги.
– Хлопець байдикуватиме там, – мовила міс Мердстон, зазираючи в діжку з пікулями, – з лінощів усі вади беруться! Але, правду кажучи, він байдикуватиме також і тут, і де б він не був, на мою думку.
Я побачив, що в Пеготті була вже напоготові гнівна відповідь, але вона проковтнула її заради мене і не сказала нічого.
– Фу! – вела далі міс Мердстон, усе ще розглядаючи пікулі. – Але важливіше, ніж будь-що інше, найважливіше – щоб мого брата не турбували й не бентежили. Мабуть, краще мені погодитись.
Я подякував їй, не виявляючи ніякої радості, щоб це не спонукало її скасувати свою згоду. Мені здалося, що я обрав правильний шлях, бо з-за діжки з пікулями вона кинула не мене такий кислий погляд, ніби очі її були змочені розсолом. Так чи інакше, дозвіл було отримано. Коли місяць минув, ми з Пеготті приготувалися до від'їзду.
Містер Баркіс прийшов до будинку за скринями Пеготті. Досі він ніколи не йшов далі воріт нашого саду, але в цьому випадку він зайшов до будинку. I, виходячи з найбільшою скринею на плечах, він кинув на мене погляд, який здався б мені багатозначним, коли б я будь-коли міг уявити багатозначність на обличчі містера Баркіса.
Звісно, Пеготті сумувала, покидаючи місце, що було її домом впродовж багатьох років і де зросли її найміцніші почуття в житті – любов до моєї матері і до мене. Рано-вранці відвідала вона кладовище; сівши у візок, вона закрила очі хустинкою.
Поки вона лишалася в такому стані, містер Баркіс не виявляв жодних ознак життя. Він сидів на своєму звичайному місці, наче велика кам'яна постать. Але коли Пеготті почала озиратися навкруги та розмовляти зі мною, він кілька разів хитнув головою і зморщився. Я не уявляв собі, що він хотів цим сказати.