Ми розлучилися з Тредльсом у загальній залі, і коли він пішов, я довго з величезною насолодою думав про всю ту сцену. Здавалося, ніби я раптом побачив тисячу троянд, що розквітли на горішніх поверхах цієї поважної будівлі, присвяченої вивченню британських законів. Присутність девонширських дівчат серед курних канцелярських крамниць, чай і сухарики, ігри та дитячі пісні в цій туманній атмосфері пергаменту і сургучу, червоних стрічок, чорних конвертів, чорнила, тонкого і товстого паперу, юридичних рапортів, позовів, резолюцій, оголошень, векселів, грошових рахунків була приємною до неможливості, наче я бачив сон, у якому вся відома султанська родина вступила до колегії адвокатів і ще взяла із собою до Грейської палати птаха, що говорить, дерево, що співає, і воду, що живить. У кожному разі, коли я пішов від Тредльса та повернувся до кав'ярні, виявилося, що мої думки про Тредльса значно змінились. Я почав думати, що він далеко піде, незважаючи на всіх британських слуг і метрдотелів.
Присунувши стілець до одного з камінів кав'ярні, я від міркування про Тредльса перейшов до споглядання примхливих малюнків вугілля, що догорало в каміні; швидко зникали візерунки, змінюючи один одного, і я почав думати про найголовніші повороти долі та розлуки мого власного життя. Камінів, опалюваних вугіллям, я не бачив рівно три роки, відколи виїхав з Англії. На європейському материку я часто спостерігав, як поліно, кинуте у вогонь, обертається помалу на сивий попіл, і це завжди нагадувало мені мої власні вмерлі надії.
Я міркував тепер з сумом, але без розпачу, про свою минулу долю, і міг без остраху дивитися в майбутнє. Дім, у найкращому розумінні цього слова, не існував більше для мене. Ту, що могла б запалитися найніжнішою любов'ю, я привчив бути моєю сестрою. Вона вийде заміж; інший замість мене заявить права на її ніжність, і ніколи не довідається вона про ту любов, яку плекало до неї моє серце. Це буде гідною карою за мою нерозважливу пристрасть. Що посіяв, те й зберу.
Але чи справді серце моє, випробуване в такому горі, тепер уже досить досвідчене, і чи можу я спокійно терпіти свою долю? Шукаючи відповіді на це запитання, я спинився очима на постаті, яка ніби вийшла з вогню, разом із моїми ранніми спогадами.
Маленький містер Чілліп, лікар, якому я був вдячний за деякі значні послуги, описані в першому розділі цієї розповіді, сидів у протилежному кутку і читав газету. Багато літ і зим промчало над головою містера Чілліпа, але виглядав він тепер, як і завжди, маленьким, тихим, лагідним і боязким чоловіком. Я певний був, що милий лікар зовсім не змінився від тієї самої ночі, коли сидів у нашій вітальні, чекаючи на моє народження.
Містер Чілліп залишив Блендерстон шість чи сім років тому, і я ніколи не бачив його відтоді. Він мирно сидів і читав газету, схиливши голову набік і сьорбаючи раз у раз тепленький глінтвейн. В усій його постаті було стільки ласки, що він ладен був, здавалося, просити пробачення у самої газети за те, що турбує її своїм читанням.
Я підійшов до нього і сказав:
– Як ваше здоров'я, містере Чілліп?
Дуже схвильований цим несподіваним запитанням з вуст незнайомої людини, він поволі, спиняючись після кожного речення, почав відповідати.
– Дякую вам, сер. Ви дуже добрі. Дякую вам, сер. Сподіваюся, що ви також здорові?
– Ви не пригадуєте мене?
– Та знаєте, сер, – відповів містер Чілліп, лагідно посміхаючись, похитуючи головою і уважно вдивляючись в моє обличчя, – у мене непевне враження, ніби риси вашого обличчя мені знайомі, сер, але я ніяк не можу пригадати вашого імені.
– А все ж таки ви знали це ім'я раніше, ніж я знав його сам.
– Та невже? Отже, ви хочете сказати, сер, що я мав честь, за обов'язком свого фаху, бути дійовою особою, коли... коли...
– Саме так.
– Ах, боже мій!.. А ви таки дуже змінилися відтоді, чи не так, сер?
– Дуже ймовірно.
– У такому разі, сер, – зазначив містер Чілліп, – ви, сподіваюся, вибачите мені, якщо я наважуся спитати, як ваше прізвище?
Коли я назвав себе, містер Чілліп страшенно розхвилювався і палко почав трусити мою руку, що було ознакою його неймовірного захоплення, тому що зазвичай він простягав свою руку, наче маленьку кухонну лопатку, на дюйм чи два від стегна, і відчував неймовірні муки, коли хтось хапався за неї. Навіть тепер, відразу після дружнього потиску, він поспішив сховати свою руку в кишеню і начебто зрадів, що вона лишилась у нього ціла.
– Ах, боже мій! – вигукнув містер Чілліп, схиливши знову голову набік і оглядаючи мене. – Невже це ви, містере Копперфілд? Це дивовижно! Гадаю, сер, я мав би вас впізнати, якби мені вистачило сміливості пильніше глянути на вас. Ви дуже схожі на вашого бідолашного батька, сер.
– Я ніколи не мав щастя бачити свого батька, – зазначив я.
– Це так, сер, – сказав зворушений містер Чілліп. – І неможливо не шкодувати про це, а надто тепер. Ми, сер, живемо в провінції, але й до нас долітають звістки про вашу славу. Мабуть, у вас тут могутнє збудження, сер? – вказав містер Чілліп, вдаряючи себе вказівним пальцем по чолу. – Мабуть, це важка праця, сер?
– У якій провінції ви живете тепер? – спитав я, сідаючи біля нього.
– Я оселився в кількох милях від міста Сент-Едмондс, сер, – відповів містер Чілліп. – Дружина моя дістала тут у спадщину маленький маєток, сер, за заповітом свого померлого батька, а я придбав-таки маленьку практику, що нею й користуюся з задовільним успіхом, як вам, можливо, приємно буде почути. Дочка моя тепер уже дуже виросла, сер, – сказав містер Чілліп, кивнувши ще раз своєю маленькою головою. – Мати її на минулому тижні мусила випустити дві згортки в її вбраннях; так біжить час, містере Копперфілд!
Спинившись думками на скороминучості часу, маленький лікар рефлекторно підніс до своїх губ порожній бокал. Я запропонував йому наповнити його знову, сказавши, що сам при такій приємній нагоді вип'ю з ним один чи два келихи.
– Та знаєте, сер, – повільно відповів містер Чілліп, – це буде трохи проти моїх звичок; але не можу відмовити собі в приємності поговорити з вами, сер. Здається, ніби тільки вчора я мав за честь лікувати вас від кору. Ви чудесно виплуталися з тієї кризи, сер!