– Містер Тредльс, – сказав худорлявий слуга, – той, що живе в номері другому?
Огрядний слуга відсторонив свого худорлявого товариша і поважно звернувся до мене:
– Я запитував, – сказав я, – чи зростає серед адвокатів репутація містера Тредльса, який живе в другому номері.
– Ніколи не чув цього імені, – відповів слуга солідним хрипким голосом.
Я відчув сильне бажання заступитися за Тредльса.
– Він, напевно, ще молодий чоловік? – сказав величний слуга, суворо поглядаючи на мене. – Скільки часу служить він у цих місцях?
– Не більше трьох років, – відповів я.
Слуга, який, очевидно, прожив за подобою лави церковного сторожа не менше сорока років, не захотів удаватися до подробиць такої нікчемної теми; він спитав, що приготувати мені на обід.
Я зрозумів, що я знову в Англії. Доля Тредльса мене дуже турбувала. Здавалося, нема для нього жодної надії. Я смиренно замовив собі риби, порцію біфштекса і спинився перед каміном, розмірковуючи про перспективи мого друга.
Провівши очима головного слугу, я мимоволі подумав, як важко в цьому саду було зростати Квіточці. Повітря тут було якесь урочисте, похмуре, старовинне, крохмальне, неприступне. Я оглянув кімнату, підлогу якої посипали піском так само, без сумніву, як і в ті часи, коли величний слуга був ще хлопчиком... якщо він взагалі був колись хлопчиком, що здавалося цілком неймовірним. Глянув на блискучі столи, де в спокійних глибинах старовинного червоного дерева відбивалася моя власна постать; на лампи, начищені до нестерпного блиску; на затишні зелені завіси з найчистішими мідними прутиками; на два величезні каміни, де яскраво палало вугілля; на ряди графинів, що немов пишалися безліччю старого портвейну; і обидва – Англія та юриспруденція – здалися мені міцною фортецею, яку важкенько було б узяти штурмом. Я пішов до спальні змінити своє мокре вбрання, і тут ще більше переконався у ґрунтовності своїх вражень. Простір старовинної кімнати, спорудженої, пригадую, над самісінькими арками при вході, неосяжне ліжко на чотирьох стовпах і невблаганна поважність масивних шаф – усе це, здавалося, скупчилося, щоб разом суворо супитися на щастя доброго друга мого Тредльса і всякого іншого зухвалого юнака. Я пішов знову до їдальні, де мені приготували обід. Навіть і тут повільний комфорт трапези і урочиста тиша (гостей не було, бо довгі канікули ще не скінчилися) промовляли проти зухвалості Тредльса і скромного його бажання запастися шматком хліба на двадцять майбутніх років.
Нічого подібного я не бачив від часу свого від'їзду, і всі мої надії щодо друга розвіялися. Головний слуга розквитався зі мною остаточно. Він уже не наближався до мене і звернув усю свою шанобливу увагу на старого джентльмена в довгих гетрах, зустріти якого наче сама вийшла з льоху пінта витриманого старого портвейну, хоч він її не замовляв. Молодший слуга прошепотів мені на вухо, що цей старий джентльмен був нотаріусом у відставці, що він мешкав у Грейському кварталі та назбирав протягом багаторічної практики величезну купу грошей, яку він мав намір заповісти доньці своєї пралі. Ходили також чутки, що у нього в бюро зберігся масивний столовий сервіз, весь почорнілий від тривалого лежання, хоч ніхто зі смертних не бачив у його квартирі більше однієї ложки і виделки. Від цього моменту я вважав уже свого друга остаточно загиблим і вирішив у душі, що немає для нього й найменшої надії.
Проте, нетерпляче бажаючи побачити свого любого старого приятеля, я пообідав нашвидку (це не дуже підвищило мене в очах головного слуги) і поспішно вийшов чорним ходом. Знайти будинок номер два було не складно, напис на дверях оголошував, що містер Тредльс мешкає в апартаментах на горішньому поверсі. Отже, мені треба було зійти нагору. Я йшов старими ветхими сходами, слабо освітленими на майданчику кожного поверху маленьким каганцем, що вмирав у барлозі брудного скла.
І коли я почав іти від одного поверху до іншого, мені раптом здалося, що десь нагорі я почув приємний сміх; і то був сміх не адвоката і не прокурора, і не адвокатського чи прокурорського клерка; ясно було, що то сміються дві чи три дівчинки. Я хотів спинитися та прислухатися, але тут моя нога загрузла в дірці, замість якої мала бути дошка, на сходах вельмишановного домовласницького товариства Грейського кварталу; я впав з деяким шумом, і коли підвівся, довкола панувала цілковита тиша.
Посуваючись далі з більшими заходами обережності, я щасливо завершив подорож, і серце моє забилося дужче, коли на відчинених дверях я прочитав "Тредльс". Я постукав. Зсередини почулося голосне шарудіння, але нічого більше. Тому я постукав знову.
Цього разу до мене вийшов маленький хлопець з гострими рисами, схожий почасти на слугу, почасти на клерка. Він дуже захекався, але поглядав на мене войовниче, немов закликаючи мене довести щось юридичним порядком.
– Чи в себе містер Тредльс? – спитав я.
– Так, сер, але він занятий.
– Мені треба бачити його.
Після хвилинного вагання гострий хлопець наважився впустити мене. Відчинивши двері з цією метою трохи ширше, він завів мене спочатку до маленької комори, що була за приймальню, а потім до маленької вітальні, де за письмовим столом, закиданим паперами, сидів мій давній друг, що також захекався від напруженої діяльності.
– Святий боже! – скрикнув Тредльс, глянувши на мене. – Та це ж Копперфілд!
І він кинувся в мої міцні обійми.
– Усе гаразд, мій любий Тредльсе?
– Усе гаразд, мій любий, любий Копперфілде, і лише добрі новини!
– Мій любий хлопче! – сказав Тредльс, схвильовано скуйовджуючи волосся, хоч це було зовсім зайвою операцією. – Любий мій Копперфілде, мій давно втрачений і довгоочікуваний друже, яка це для мене радість бачити тебе! Який ти засмаглий! Який я радий! Честю і життям запевняю, любий мій Копперфілде, що я ніколи ще так не радів, ніколи!
Я також був неспроможний висловити свої почуття. Спочатку я просто не міг говорити.
– Мій любий хлопче! – кричав Тредльс. – Якої слави ти здобув! Мій славетний Копперфілде! Ах, боже ж мій, коли ти приїхав, звідки ти приїхав, що ти поробляв?
І не чекаючи відповіді на жодне з цих запитань, Тредльс посадив мене в крісло перед каміном. Потім, несамовито розгрібаючи вугілля однією рукою, він почав другою здирати з мене краватку, явно думаючи, що то було пальто. Коли я остаточно усівся в кріслі, Тредльс, не випускаючи коцюби, схопив мене знову в свої обійми, і я обійняв його. Обидва ми плакали, сміялись і міцно потискали руки один одному.