Він посміхнувся і кинув на мене такий зловісний погляд, який лише міг виблиснути з його темних очей.
– Вона клекотіла ще в вашому дитячому серці, – сказав він. – Вона отруїла життя вашої бідолашної матері. Ви маєте рацію. Але сподіваюся, що ви ще можете виправитися.
Розмова точилась у кутку контори, і ми говорили глухими, ледве чутними голосами. Але тут, увійшовши до кабінету містера Спенлоу, містер Мердстон сказав голосно та якнайніжніше:
– Колеги містера Спенлоу звикли до сімейних незгод і знають, які вони завжди бувають складні й важкі.
По цій мові він сплатив гроші за дозвіл на шлюб і, діставши його з рук містера Спенлоу, вийшов з контори. Проктор супроводив свого клієнта дружнім потиском руки та побажаннями всіляких благ йому та його майбутній дружині.
Мені було б важко змусити себе мовчати при таких словах містера Мердстона, якби не було мені ще важче переконати Пеготті, що ми перебуваємо не в кримінальному суді, і тому їй треба притамувати в собі пориви гніву, пробудженого свіжими спогадами про моє дитинство. Я радий був, коли вона обмежилася тільки тим, що в присутності містера Спенлоу і його клерків обійняла і поцілувала мене.
Містер Спенлоу, очевидно, зовсім не знав, які саме зв'язки існували між мною і містером Мердстоном. На щастя, він і не розпитував мене про це, інакше б я мусив розповісти йому сумну історію моєї бідолашної матері. Здається, містер Спенлоу гадав (якщо взагалі він думав про мою справу), що бабуся моя була лідером державної партії в нашій сім'ї, і що хтось інший командував протилежною партією бунтівників. Принаймні такий висновок можна було зробити з того, що він говорив, доки ми чекали містера Тіффі з рахунком Пеготті.
– Міс Тротвуд – людина непохитна, – зазначив він, – і, без сумніву, вона не поступиться опозиції. Я захоплений її характером і можу привітати вас, Копперфілде, що ви стоїте на боці ладу і порядку. Непорозуміння між родичами викликають великий жаль, але це річ дуже поширена, і дуже важливо стояти на боці ладу і порядку.
Я певний, що партія ладу і порядку означала в його очах партію, що має гроші.
– Здається, непоганий шлюб? – сказав містер Спенлоу.
Я пояснив, що нічого не знаю про це.
– Отакої! – сказав він. – З небагатьох слів містера Мердстона – люди зазвичай небалакучі в таких випадках – і з того, що мені пощастило довідатися від міс Мердстон, я сказав би, що це непоганий шлюб.
– Ви вважаєте, що там є гроші, сер? – спитав я.
– Так, – відповів містер Спенлоу, – там є гроші. I краса також, мені сказали.
– Справді? Його нова дружина молода?
– Їй щойно минуло шістнадцять років. Весілля відкладали до повноліття.
– Боже, захисти її! – вигукнула Пеготті.
І цей несподіваний вигук був забарвлений таким щирим співчуттям, що ми всі троє остовпіли й не могли ні слова мовити, аж поки не повернувся Тіффі.
Старий Тіффі з'явився дуже швидко і передав рахунок містерові Спенлоу. Шановний проктор, потираючи підборіддя, переглянув усі пункти з кислою фізіономією, немовби шкодуючи про корисливість Джоркінса, а потім, тяжко зітхнувши, повернув рахунок містерові Тіффі.
– Так! – сказав він. – Все гаразд. Цілком у порядку. Мені було б дуже приємно, Копперфілде, обмежити ваші витрати якоюсь дрібницею, але найголовніша незручність мого професійного життя полягає в тому, що я не вільний чинити на свій розсуд. У мене є компаньйон, містер Джоркінс.
Він сказав це з потрібним сумом, який теж мав свідчити, що містер Спенлоу – найшляхетніший з людей. Я поспішив висловити подяку за Пеготті і сплатити її банковими асигнаціями рахунок. Потім Пеготті повернулася додому, а ми з містером Спенлоу пішли до суду. Там ми мали розв'язати справу про розлучення на підставі одного дуже дотепного статуту (тепер він, здається, скасований, але я пам'ятаю кілька випадків, у яких він прислужився для анулювання шлюбу), який був корисний для багатьох джентльменів. Справа полягала ось у чому. Джентльмен на ім'я Томас Бенджамен, діставши від нас дозвіл на шлюб, назвав себе тільки Томасом, а ім'я Бенджамен опустив, на випадок, якщо шлюбне життя не дасть йому очікуваного добробуту. Виявилося, що шлюб справді не дав йому бажаної втіхи, чи, може, дружина йому надокучила, тож бідолашний з'явився до нас через рік чи два і заявив, що ім'я його Томас Бенджамен, і що, отже, він ніколи й не одружувався. Суд вирішив, на цілковите задоволення згаданого джентльмена, що це було справді так.
Мушу визнати, я мав великі сумніви щодо справедливості таких ухвал, і навіть славнозвісний бушель пшениці, який примиряв будь-які аномалії, не міг переконати мене.
Але містер Спенлоу вирішив посперечатися зі мною. Він сказав:
– Гляньте на світ – у ньому є добро і є зло. Гляньте й на релігійні закони – в них також є добро і зло. Все це – частина єдиної системи. Ну й добре! Так воно є, так і буде.
У мене не вистачило духу відповісти батькові Дори, що, мабуть, ми могли б трохи поліпшити світ, якби прокидалися рано-вранці і працювали, засукавши рукави; я все ж таки наважився зазначити, що ми могли б удосконалити законодавство консисторії. У відповідь на це містер Спенлоу порадив мені викинути з голови всі ці пусті ідеї, не гідні порядного джентльмена.
– А проте цікаво знати, – сказав він, – які вдосконалення, на вашу думку, можна зробити в Докторській палаті?
Справа в суді тим часом була вже закінчена: за допомогою дивного статуту ми подарували розлучення вищезгаданому джентльменові, судді розійшлись, а ми з містером Спенлоу вийшли через двір повз Прерогативний суд. Я зізнався, що Прерогативний суд здається мені дуже дивною установою, яка зовсім не відповідає своїй меті. Містер Спенлоу зажадав пояснень. Зберігаючи повагу до його досвідченості (і ще більшу повагу до його родинних зв'язків із Дорою), я натякнув у обережних і делікатних висловах, що архів цього суду є, на мою думку, закладом, позбавленим всякого розумного значення і сенсу. Починаючи з ХVIІ сторіччя, зберігаються в ньому оригінали заповітів всіх осіб, які залишили після себе рухому і нерухому власність, на всьому просторі великої провінції Кентербері. І що ж? Будова для архіву була обрана випадково і ніколи не була проектована під належні потреби, її винаймають реєстратори, щоб збільшити свої заробітки. Вона небезпечна, навіть не певен, чи вона вогнестійка, хоч і тріщить по швах від важливих документів, і вся, від фундаменту до покрівлі, стала інструментом спекуляцій реєстраторів, які безсовісно беруть гроші з шановної публіки і звалюють їхні документи абияк, щоб тільки якнайшвидше позбутися їх. Річний прибуток кожного з цих реєстраторів сягає від восьми до дев'яти тисяч фунтів, не враховуючи спеціальних сум, призначених для їхніх помічників і старших клерків. Можна було б, здається, не кривдячи себе, виділити з цих грошей суму на спорудження більш безпечної будови, куди всі класи суспільства в державі, хочуть вони чи не хочуть, зобов'язані були б віддавати на схов свої цінні документи. Очевидно, всупереч справедливості, всі найкращі кабінети в цьому закладі займають синекури, а бідолашні клерки тим часом змушені працювати день і ніч в холодних і темних кімнатах мансард за найжалюгіднішу плату. Їх ніхто й не знає, хоч виключно на їхніх плечах лежить відповідальність, пов'язана з найважливішими посадами в Англії. Я вважаю непорядним, що головний архіваріус, який мав би піклуватися про зручність для людей, які юрбою приходять сюди щодня, є найбільшим синекурою серед усіх (крім цього, він може бути священиком і за сумісництвом займати посади у соборі й таке інше). Проте відвідувачі не мають ані найменшого комфорту, ми бачимо це щодня і знаємо, як це жахливо. Одним словом, Прерогативний суд Кентерберійської Єпархії є, на мою думку, шкідливим абсурдом, який давно треба вимести з подвір'я собору Святого Павла і перетрусити його нутрощі.