Першою моєю особистою справою після повернення до столиці було піти на вечірню прогулянку до Норвуда і, як в тій дитячій загадці, "блукати й блукати навколо будинку, але ніколи його не торкатися", мріючи про Дору. Здається, в тій незрозумілій головоломці йшлося про місяць. Хоч би як там не було, я, божевільний раб, протягом двох годин вештався навколо будинку й саду, зазирав крізь щілини в паркані, продавлював ум'ятини на підборідді поіржавілими цвяхами, посилаючи повітряні цілунки до вогників у вікнах, романтично закликав ніч захистити мою Дору – не дуже розумію від чого, але, мабуть, від пожежі. А може, і від мишок, яких вона дуже не любила.
Кохання моє так опанувало всі мої думки, що я наважився розповісти про все Пеготті. Одного вечора, коли вона сиділа коло мене, озброєна своїми звичайними інструментами, і працьовито лагодила всі речі з мого гардероба, я, після довгого вступу, розкрив їй свою велику таємницю. Пеготті дуже зацікавилась, але виявилася зовсім неспроможною зрозуміти мої побоювання. Вона була переконана в моїй непереможності і зовсім не здатна була добрати, чому це мені треба турбуватись і сумувати.
– Молода леді, мабуть, отямитися не може від радості, що причарувала такого красеня. І стосовно її татка, то на що ж іще чекати цьому джентльмену, скажіть мені на милість?
Проте я помітив, що прокторська мантія містера Спенлоу і його крохмальний комірець трохи спантеличили Пеготті і запалили її більшою пошаною до чоловіка, який щодня ставав для мене все більш ефірною істотою; мені здавалось, що сяйво випромінюється навколо його голови, коли він сидить у суді серед безлічі юридичних паперів, немов маленький маяк у морі документів. А іноді, коли я теж засідав у суді, мені здавалося неймовірно дивним і незрозумілим, що всі ці поважні доктори і судді нітрохи не цікавилися б Дорою, якби були з нею знайомі. Чому це жоден з них не божеволіє від думки про можливість одружитися з нею? Я сам збожеволів украй від тієї самої хвилини, коли Дора заграла на гітарі, але ці нечулі, зарозумілі тихоходи навіть і на волосину не збочили б зі свого шляху.
Я зневажав їх усіх без винятку. Заморожені старі садівники на квіткових грядках серця, вони цілком заслуговували на мою зневагу і огиду. Адвокат на своїй кафедрі став у моїх очах просто безглуздим базікалом. Ложа суддів здавалася мені тепер такою ж чутливою та поетичною, як барна стійка у корчмі.
Взявши на себе влаштування справ Пеготті з приводу заповіту її чоловіка, я, на чималу свою гордість, дуже швидко виклопотав затвердження заповіту, у повній формі довів його законність, сплатив за нього певне мито, пішов з Пеготті до банку, і незабаром усе це було завершено за всіма правилами. Під час цих юридичних занять ми по змозі вносили різноманітність у свої прогулянки, спостерігаючи багато цікавих речей. Одного разу ми завітали на Фліт-Стрит, до музею восковик фігур (вони вже, мабуть, розтанули за ці двадцять років); іншим разом ми відвідали славетну виставку міс Лінвуд – справжній мавзолей досконалих зразків кравецького і вишивальницького мистецтва. Оглянули ми також лондонський Тауер і величну верхівку собору Святого Павла. Всі ці дива справили на Пеготті таке враження, яке вона тільки була спроможна отримати за існуючих обставин; щоправда, вона вважала, що малюнок собору на кришці її робочої скриньки значно перевершував сам оригінал.
Справа Пеготтi належала до тих, які ми в палаті називали "простою юридичною формою", тож була незабарна. Виконавши всі формальності, я відвів Пеготті до контори сплатити судові витрати. Старий Тіффі повідомив нас, що містер Спенлоу відсутній, бо приводить до присяги якогось джентльмена, який просив дозволу на законний шлюб[24]. Але я знав, що містер Спенлоу має незабаром повернутися, бо наша контора знаходилася поряд із канцелярією заступника єпископа та канцелярією Головного Вікарія, тому попросив Пеготті почекати.
Ми, члени консисторії, скидалися на справжніх трунарів, коли оформлювали заповіти, і правилом у нас було робити найсумніші обличчя в присутності клієнтів у жалобі. Та це саме почуття делікатності наказувало нам мати радісний і веселий вигляд, коли приходив клієнт із дозволом на шлюб. Тому я натякнув Пеготті, що вона не побачить більше на обличчі містера Спенлоу того тяжкого смутку, який вразив його при першій звістці про смерть містера Баркіса. І справді, він зайшов сяючий, наче він сам був нареченим.
Але ми з Пеготті припинили дивитися на нього, щойно помітили в його товаристві містера Мердстона. Він дуже мало змінився. Волосся його було таке саме густе і чорне, як колись, і погляд його так само мало заохочував до довiри, як і раніше.
– А, Копперфілде! – сказав містер Спенлоу. – Ви, здається, знайомі з цим джентльменом?
Я вклонився джентльменові, не підходячи, а Пеготті ледве впізнала його. Спочатку він трохи спантеличився, побачивши нас обох. Але швидко опанував себе і підійшов до мене.
– Сподіваюся, – сказав він, – що ви почуваєтеся добре?
– Навряд чи це цікавить вас, – відповів я. – А втім, я цілком здоровий, якщо хочете знати.
Ми подивилися один на одного, потім він звернувся до Пеготті:
– А ви? З жалем бачу, що ви втратили свого чоловіка.
– Це не перша втрата в моєму житті, містере Мердстон, – відповіла Пеготті, тремтячи з голови до ніг. – Я щаслива, що нема кого винуватити за цю останню втрату. За це ніхто не відповідає.
– Гм! – сказав він. – Це втішна думка. Ви виконали свій обов'язок?
– Я нікого не зжила зі світу, – мовила Пеготті. – Мені приємно знати це. Ні, містере Мердстон! Я не звела жодну милу істоту в ранню могилу мукою та залякуванням!
Він пронизав її понурим, трохи стривоженим поглядом, а потім обернувся до мене і сказав, дивлячись мені не в обличчя, а в ноги:
– Треба гадати, ми не скоро зустрінемося знову – втішна думка, безсумнівно, для нас обох, бо такі зустрічі не можуть бути приємними. Я не можу очікувати, що ви, який завжди повставав проти моєї справедливої влади, скерованої виключно на ваше благо та виправлення, могли б тепер бажати мені чогось доброго. Є антипатія між нами...
– Давня антипатія, гадаю? – перебив я його.