Тепер же, розгойдуючи хвилю сепаратизму, вищі адміністративні чиновники Харкова, Луганська, Донецька 28 листопада організували з’їзд своїх прихильників у Сіверськодонецьку, де представлені високопосадовці (їх було близько 3 тис.) вимагали відокремлення від України і створення Південно–Східної Автономної Республіки. З підтримкою цієї ідеї виступили чинний прем’єр–міністр В. Янукович, кандидат у президенти тієї України, якою він хотів керувати, а також спеціально запрошений "московський гість" — давно відомий своїми антиукраїнськими шовіністичними виступами мер Москви Ю. Лужков, що цього разу назвав мітингові події в Києві "помаранчевим шабашем".
4 грудня 2004 р. Партія регіонів та її союзники знову зібрали з’їзд — цього разу так званий Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові, де переважали представники Півдня та Сходу України (три чверті всіх делегацій). Вони зажадали збільшення прав регіонів і переходу до федерації. Один з організаторів з’їзду — голова Харківської облради Є. Кушнарьов — заявив, що його учасники не визнають В. Ющенка Президентом України. Але їм цього разу протистояв 10–тисячний мітинг "ющенківців", що вийшли з гаслом: "Ні — сепаратизму!"
Опозиційні сили — "Наша Україна" В. Ющенка, Блок Юлії Тимошенко та інші в цей критичний момент тісніше згуртували навколо себе інші опозиційні течії: Соціалістичну партію на чолі з О. Морозом, Партію промисловців і підприємців на чолі з А. Кінахом, які увійшли в коаліцію під назвою "Сила народу". Вони вдалися до судових оскаржень і через Верховний Суд домоглись відміни результатів цих сфальсифікованих виборів. На 26 грудня було призначене переголосування, яке знову принесло перемогу В. Ющенкові. Увесь цей період на Майдані Незалежності продовжувався мітинг, що переріс у постійно діючий фактор "помаранчевої революції", і своїми гучними заявами й скандуваннями імені лідера опозиції — В. Ющенка — виявляв волю всієї України. На Майдані далі збільшувалось наметове містечко, в якому постійно змінювалися приїжджі делегації з усіх куточків України — Полтавщини, Львівщини, Закарпаття, Черкащини, Одещини, Донеччини і т. д., на помаранчевих транспарантах і прапорах була позначена вся географія України: "Корсунщина", "Мукачеве", "Червоноград", "Дніпропетровськ", "Одеса" і десятки подібних написів. Майдан без кінця аплодував ораторам опозиції і підтримував скандуванням імені лідера — Віктора Ющенка: "Ю–ЩЕН–КО!" Сюди почали приїздити лідери сусідніх держав і відомі політичні діячі — президент Польщі А. Кваснєвський, Лех Валенса, представник російської опозиції Борис Нємцов та ін.
В окремі скрутні дні на Майдані збиралося до півтора мільйона мітингуючих. Стали загальнопопулярними слова пісеньки: "Нас багато, нас не подолати" Це був не бачений ще в світовій історії постійно діючий мітинг, який у тяжкі морозні дні, у снігопади й холодні вітровії підтримував опозиційні партії в їхній боротьбі проти фальсифікації, за проведення нових і чесних виборів.
Революція Майдану Незалежності продовжувалася 17 днів. Новий 2005 рік Майдан зустрів при повній і негаснучій силі свого протистояння старому режимові. У ніч на Новий рік поряд із В. Ющенком мітингуючих вітав президент Грузії М. Саакашвілі — герой і переможець "революції троянд" в Грузії, яка повалила посткомуністичний режим Шеварднадзе.
Вирішальну роль у цьому бурхливому періоді відіграла Верховна Рада України, яку очолив відомий історик і політичний діяч Володимир Литвин.
У попередній час між Верховною Радою і Президентом склалися досить напружені стосунки. Президент не раз заявляв, що там "багато хворих і випадкових людей, які ніби вчора спустились із пальми". І прагнув усі недоліки свого правління перекинути на парламент.
В історії сучасного парламентаризму Володимир Литвин — перший спікер, який здобув справді високий рейтинг, який у кризові ситуації в нашій державі, сміливо і твердо зумів повести за собою парламент, тому користується повагою і в Україні, і серед чільних політиків європейських організацій.
Верховна Рада прийняла 18 грудня 2004 р. низку важливих рішень з уточнення процедури переголосування, відправила прем’єр–міністра В. Януковича у відставку, яку чинний президент Л. Кучма довго не підписував. Депутати рішуче висловились проти розчленування соборної України. Лише 31 грудня прем’єр вирішив–таки піти у відставку.
Переголосування 26 грудня ще раз підтвердило переконливу перемогу кандидата у президенти від опозиції Віктора Ющенка: за нього віддало голоси 51,99 відсотка населення, за його опонента Віктора Януковича — 44,2 відсотка. Але В. Янукович не схотів по–лицарськи визнати своєї поразки. Його штаб розпочав безпрецедентну судову тяганину, намагаючись скасувати взагалі цей, третій уже, тур голосування. До Києва стягали десятки автобусів, що привозили прихильників В. Януковича, який розпочинав виборчу кампанію як кандидат від влади, тепер оголосив себе в "жорсткій опозиції" до ще існуючої тієї ж самої влади й до переможців. Судові позови його штабу надовго затягли час переходу влади до рук нового Президента — В. Ющенка — і його політичного блоку. У проміжку між політичними заявами, прес–конференціями та судовими процесами представники старого режиму вдалися до нової хвилі приватизаційного привласнення найприбутковіших паркових і санаторних зон, промислових об’єктів тощо.
Показовою є позиція правлячих кіл Російської Федерації: незважаючи на те що значна частина глав європейських урядів та організацій (зокрема Франції, Польщі, Литви та ін. — більше 50) привітали В. Ющенка із перемогою, російський президент на довгий час зачаїв глибоку мовчанку. Проте від імені російського парламенту, в особі віце–голови Державної думи В. Жириновського, маємо таку оцінку переможця української "помаранчевої" опозиції: "Любая политическая мразь лезет к власти" (5 канал, 29.12.2004).
Отож 2004 рік закінчився перемогою "помаранчевої революції", яка стала видатною подією не тільки української, а й загальноєвропейської історії. Саме в рішучому, але мирному — легітимному протистоянні в морозні дні осені і початку зими 2004 року пробуджена Україна створила умови для якісно нових перемін у суспільстві — й переміни посткомуністичної владної еліти. Нова влада прийшла на хвилі революційної рішучості, завдяки масовій підтримці народу. У протистоянні проти старого посткомуністичного режиму народилися — за багато десятиліть минулої історії — національно–державницька єдність громадян, усвідомлення власної сили, значимості своєї влади і держави. Вперше за багато десятиліть нова влада формувалась уже не з компартійного старого середовища, а з нових політичних сил.