Але хто поручиться за істинність евклідової природи простору? Досвід? Ні в якому разі! Чистий розум перше досвіду вирішує, що простір, в якому рухаються фізичні тіла, є евклідовий. Людина не може бачити інакше, ніж в евклідовому просторі. Ця особливість жителя Землі підноситься релятивізмом до космічного закону. Старі абсолютисти вчинили в усіх порядках таку саму простодушність. Вони надміру вивищують людину, роблячи з неї центр універсуму, тимчасом як вона лиш його закуток. Це головна помилка, яку і виправляє Ейнштейнова теорія.
II
ПЕРСПЕКТИВІЗМ
Провінційність завжди і з повною на те підставою вважали чимось закляклим. Для неї характерний оптичний обман. Провінціал не усвідомлює, що дивиться на світ з далекої від центру позиції. Він, навпаки, вважає, що перебуває в центрі світу і судить про все, немов його бачення центральне. Звідси гідна жалю зарозумілість, що обертається комічністю. Всі його судження народжуються вже сфальсифікованими, бо походять з псевдоцентру. Натомість столичний мешканець знає, що його місто, хоч би яке велике, є тільки точкою в Космосі, позацентровим закутком. Окрім того, йому відомо, що у світі немає центру, і тому в наших судженнях не треба брати до уваги накинуту нам реальністю перспективу з нашої власної точки зору. Ось чому мешканець великого міста завжди здається провінціалові скептиком, тимчасом як він просто розважливіший.
Ейнштейнова теорія дійшла висновку, що новочасна наука в особі своєї взірцевої дисципліни — nuova scienza [396] Галілея, уславленої фізики Заходу — страждала на гостру провінційність. Евклідову геометрію, яку годиться застосовувати тільки щодо поблизького, було спроектовано на всесвіт. Сьогодні в Німеччині Евклідову систему подеколи називають "геометрією найближчого" на противагу іншим зведенням аксіом, приміром Рімана, які є далекосяжними геометріями.
Як усяка провінційність, ця провінційна геометрія була подолана внаслідок своєї очевидної обмеженості й простості. Ейнштейн переконався, що просторікувати про Космос є звичайнісінькою мегаломанією, яка веде до неминучих помилок. Ми можемо осягнути лиш простори, які можемо виміряти, і не можемо виміряти більше, ніж нам дозволяють наші інструменти. Вони є нашим органом наукового бачення; вони визначають просторову структуру світу, який ми пізнаємо. Але оскільки те ж саме відбувається з кожнісінькою істотою, що перебуває деінде і хоче сконструювати свою фізику, то можна зробити висновок, що не варто називати це обмеженістю.
Отже, йдеться про повернення до суб'єктивістської інтерпретації пізнання, згідно з якою істина є істиною лише для конкретного суб'єкта. Згідно з теорією відносності, подія А, яка із земної точки зору передує в часі події В, з іншого місця всесвіту, наприклад із Сіріуса, явиться навпаки. Не буває повнішої інверсії, ніж сама реальність. Чи не означає це хибності нашого образу або ж образу жителя Сіріуса? Ні в якому разі. Ні людський суб'єкт, ні суб'єкт з Сіріуса не деформують реальності. Річ у тім, що однією з властивостей реальності є наявність перспективи, тобто здатності зорганізуватися в різний спосіб, щоб являти себе з різних точок зору. Простір і час є об'єктивними інгредієнтами фізичної перспективи і, природно, різняться залежно від точки зору.
У передньому слові до першого числа "Espectador", що з'явився в січні 1916 року, коли ще не було жодної публікації про загальну теорію відносності ', я побіжно виклав цю перспективістську доктрину, надавши їй амплітуди, що виходить за рамки фізики і охоплює всю реальність. Роблю цю заувагу, щоб показати, наскільки схожий спосіб мислення є прикметою часу.
Найбільше ж мене вражає, що ніхто досі не помітив цієї головної риси праці Ейнштейна. Наскільки я знаю, [397] все написане про це, без жодного винятку, тлумачить велике відкриття як ще один крок на шляху суб'єктивізму. Всіма мовами й наріччями торочили, що Ейнштейн утверджує кантіанську доктрину, принаймні в одному пункті: в суб'єктивності простору і часу. Я мушу категорично заявити, що це видається мені цілковитим нерозумінням самого сенсу теорії відносності.
Спробуємо вияснити це питання в кількох словах, але якомога зрозуміліше. Перспектива — це порядок і форма, яких прибирає реальність в очах спостерігача. Якщо змінюється місцепробування спостерігача, то змінюється і перспектива. Натомість, якщо замінити спостерігача, не міняючи самого місця спостереження, перспектива лишається ідентичною. Певна річ, за відсутності суб'єкта, який спостерігає, якому являється реальність, немає і перспективи. Чи не означає це, що вона суб'єктивна? Тут міститься двозначність, яка принаймні два століття заводила на манівці всю філософію, а з нею й поставу людини перед космосом. Щоб уникнути двозначності, досить зробити просте розрізнення.
Коли ми бачимо одну непорушну більярдову кулю, ми сприймаємо тільки такі її властивості, як колір та форму. Аж тут інша більярдова куля зударяється з першою. Вона відлітає із швидкістю, пропорційною ударові. Відтак ми помічаємо нову, досі приховувану властивість кулі — її пружність. Але нам можуть зауважити, що пружність не є властивістю першої кулі, оскільки вона виникає лише після зудару. Ми враз заперечимо, що це не так. Пружність є властивістю першої кулі, не менш ніж її колір та форма, але це реактивна властивість, або відповідь на дію іншого об'єкта. Так, те, що ми називаємо вдачею людини, є її манерою реагувати на зовнішні подразники — речі, особи, події.
Таким чином, заходячи у зіткнення з іншим об'єктом, який назвемо "свідомим суб'єктом", реальність відповідає, являючись йому. Видимість є об'єктивною властивістю реального, його відповіддю суб'єктові. До того ж ця відповідь може бути різною, залежно від позиції спостерігача; скажімо, залежно від місця, звідки він дивиться. Отже, ми бачимо, що перспектива, точка зору набуває об'єктивної вартості, [398] тимчасом як дотепер їх вважали деформаціями, які суб'єкт накидає реальності. Час і простір знову стають, усупереч кантіанській тезі, формами реального.
Якби серед безлічі точок зору існувала одна виняткова, найвідповідніша речам, усі інші довелося б визнати деформуючими або "чисто суб'єктивними". Так вважали Галілей і Ньютон, коли говорили про абсолютний простір, тобто про простір, що сприймається з якоїсь геть неконкретної точки зору. Ньютон називає абсолютний простір sensorium Dei, органом бачення Бога, так би мовити, божественною перспективою. Та варто нам осмислити дану ідею перспективи, що не сприймається з жодного визначеного і конкретного місця, як переконаємося в її суперечливій і абсурдній природі. Не існує абсолютного простору, оскільки не існує абсолютної перспективи. Для того щоб бути абсолютним, простір повинен перестати бути реальним — це заповнений речами простір! — і обернутись абстракцією.