Ця ідентичність композиції, притаманна новочасній фізиці упродовж усієї своєї історії, не виключає, проте, найглибших внутрішніх змін. І справді, зв'язок, що зберігають між собою її два інгредієнти, дозволяє на дуже відмінні тлумачення. То котрий з них має коритися іншому? Чи спостереження має коритися вимогам геометрії, чи геометрія — спостереженню? Обрати перше чи друге означало б належність до котрогось із супротилежних типів інтелектуальної тенденції. В одній і тій самій фізиці існують дві супротилежні касти людей.
Відомо, що експеримент Майкельсона зробив справжній переверт у мисленні фізика, його загнано в глухий кут — між шпагою і стіною. Геометричний закон, що проголошує незмінну однорідність простору, хоч би які процеси в ньому відбувалися, заходить у гострий конфлікт із спостереженням, з фактом, з матерією. Одне з двох: або матерія кориться геометрії, або навпаки. [402]
У цій гострій дилемі ми виявляємо дві інтелектуальні вдачі і спостерігаємо їх реакцію. З одного й того ж питання Лоренц і Ейнштейн приймають протилежні рішення. Лоренц, бувши переконаним раціоналістом, вимушений визнати, що це матерія підкорюється і стискується. Славнозвісне "стиснення Лоренца" — це чудовий приклад утопізму. Це спортова присяга, перенесена в фізику. Ейнштейн обирає протилежне вирішення. Геометрія повинна скоритися, чистий простір має схилитися і понизитись перед спостереженням.
Виходячи з логіки і згідно з цілісністю натури Лоренца, його політична позиція могла бути ось такою: хай згинуть нації, аби лишились принципи. Ейнштейн, навпаки, проголосив би: треба добирати принципи, щоб порятувати нації, для цього й існують принципи.
Важко переоцінити важливість цього залому, якому фізика завдячує Ейнштейнові. Доти геометрія, чистий розум відігравали роль беззастережної диктатури. У повсякденній мові лишився слід високого призначення, що його надавали розумові: простолюд каже про "веління розуму". Для Ейнштейна роль розуму набагато скромніша: з диктаторського він стає простим інструментом, що має підтвердити в кожному окремому випадку свою дієвість.
Галілей і Ньютон зробили всесвіт Евклідовим з тієї простої причини, що так їм диктував розум. Але чистий розум не здатен ні на що інше, як конструювати системи впорядкування. Вони можуть бути багаточисельними й різноманітними. Одна річ — Евклідова геометрія, інша — геометрія Рімана, Лобачевського і т. д. Але ясно, що не вони, як і не чистий розум, вирішують, що реально. Навпаки, реальність вибирає між цих можливих порядків, між цих схем — найвідпо-відніше. Це і є теорія відносності. Геній Ейнштейна повстає проти раціоналістського минулого чотирьох століть і порушує усталений зв'язок, що існував між розумом та спостереженням. Розум перестає бути імперативною нормою і перетворюється в арсенал інструментів; спостереження випробовує їх і вирішує, котрий доцільніший. В результаті маємо науку взаємного добору між чистими ідеями і чистими фактами. Ця думка з Ейнштейнового набутку заслуговує на особливу увагу, бо нею започатковується нова постава щодо життя. Культура перестає нарешті бути імперативною [403] нормою, до якої мусить пристосовуватись наше існування. Тепер ми прозираємо зв'язок між ними — делікатніший і вірніший. З-поміж реальностей життя добираються декотрі, як можливі форми культури; а з-поміж цих можливих форм культури життя, своєю чергою, добирає ті єдині, що мають реалізуватися.
IV
ФІНІТИЗМ
Негоже закінчувати перелік глибоких тенденцій, що проявляються в теорії відносності, не назвавши найяснішу й найочевиднішу. Тимчасом як утопістське минуле впорядковувало геть усе, вдаючись до нескінченності в просторі і в часі, фізика Ейнштейна, як і нова математика Брауера та Вейля, обмежує Всесвіт. Світ Ейнштейна має кривизну, а відтак є замкненим і граничним (2).
Для тих, хто вірить, що наукові доктрини народжуються спонтанно,— варто лиш відкрити очі й розум на існуючі факти,— ця новація не має значення. Вона обмежується модифікацією форми, яку звичайно приписували світові. Але сам засновок хибний: наукова доктрина не народжується, хоч би якими очевидними здавалися факти, на яких вона ґрунтується, без певної схильності до неї духу. Необхідно зрозуміти генезу наших думок в усій її делікатній двоїстості. Ми відкриваємо не більше істин, ніж шукаємо. До решти, попри їх очевидність, дух лишається сліпий.
Це призводить до того, що несподівано у фізиці і в математиці віддають явну перевагу граничному, геть знеохотившись до нескінченного. Хіба може бути більша різниця між двома душами, коли одна вірить в нескінченність всесвіту, а друга відчуває довкола себе обмежений світ? Нескінченність космосу — одна з великих бентежливих ідей, що їх дало Відродження. Вона надихала щирі серця, а Джордано Бруно прийняв за неї жорстоку смерть. Упродовж новочасної епохи під буденністю життя західної людини жевріло це магічне знання нескінченності космічного крайобразу.
Аж тут світ обмежується, стає звичайнісіньким обійстям, [404] оточеним мурами, заїздом, інтер'єром. Чи не зумовлює нове місце дії й новий стиль життя, протилежний дотеперішньому? Наші онуки увійдуть в життя з цим поняттям, і їхнє ставлення до простору буде зовсім інше, ніж у нас. Певне, в схильності до фінітизму увиразнюється воля обмеження, стриманої скрупульозності, антипатії до невизначеності, антиромантизму. Грек, "класична" людина, теж жив в обмеженому всесвіті. Вся грецька культура жахається нескінченного і шукає metron — міру.
Утім, думати, що людська душа прямує до нового класицизму, було б несерйозно. Неокласицизм завжди має щось від позерства. Класик шукає межі тільки тому, що ніколи не знав безмежності. У нас же все навпаки: межа означає ампутацію. Замкнений та кінечний світ, в якому нам тепер жити, неминуче буде культею Всесвіту (3).
ПРИМІТКИ
1. Перша публікація Ейнштейна про його відкриття — Die Grundlagen der allgemeinen Relativitatstheorie — побачила світ того ж року.
2. Скрізь в Ейнштейновій системі безкінечність утискається. Так, наприклад, заперечується можливість безкінечних швидкостей.
3. Необхідно заторкнути ще два питання, щоб основні лінії розуму, який витворив теорію відносності, набули завершеності. Перше — це надмірне наголошення на перервності в реальному на противагу безперервному, що панує в мисленні останніх століть. Одночасно ця перервність тріумфує в біології та історії. Друге питання, можливо найсерйозніше,— це тенденція не помічати причинності, що в прихованій формі діє в теорії Ейнштейна. Фізика, що починала як механічна, а згодом стала динамічною, тяжіє в Ейнштейна до перетворення в чисто кінематичну. Але, щоб розглянути ці питання докладніше, треба вдаватись до складних технічних аспектів, чого я намагався в цій праці уникати.