Петро довго блукав поміж купами трупів і шматками ще недавно всесильних мозків. Жодного живого Головатого! Мабуть, і малолітні загинули у цій страшній січі... От тобі й роботи... Повалили, знищили своїх творців, своїх жорстоких богів! Загинула, зникла тиранія.
Націлюючи кіноапарат, Яворович пильно придивлявся: чи не потрапить в об'єктив Рожевий? І не хотів надибати на нього вбитого, і чомусь відчував, що саме тут скінчилася життєва дорога цього мужнього воїна. Петро догадувався, що на штурм Захмарної Країни повів довговолосих він, Рожевий, і якщо вже поліг увесь його загін, то... А може, він якимось чудом уцілів?
Пройшовши ще з кілометр по плато, Яворович побачив якісь постаті. Сини Риби! Вони кладуть на щити забитих і несуть їх вниз, певно, в Долину предків лежить їхній шлях.
— А де Рожевий? — закричав Яворович. — Де Рожевий?
Ніхто, звичайно, йому не відповів. Тоді Петро почав зупиняти їх і показувати жестами. Вони нічого не зрозуміли, кожного разу ставали до нього спиною, а коли він повертав чи просто заходив наперед, — тільки дивилися на нього своїми великими очима.
Переконавшись, що спроби ці марні, Петро махнув рукою і пішов. Чомусь вважав, що передатчик мусить бути десь тут, на плато. Може, тому, що звідси був здійснений зв'язок з "Астероїдом"?
Сигнали посилювались з того боку, де починалася країна зеленошкірих світлопоклонників.
Яворовим оглянувся на сплюндроване плато і почав спускатися вниз. Навушники так "затикали", що довелося скинути шолом. Дорога в'юнилася зигзагами. Петро пригадав урочисту процесію, Променисту...
В хащах зустрів багато венерійців, і, мабуть, вони відразу повідомили своїй жриці, бо не пройшов і з півсотні кроків, як вона вже поспішала йому назустріч. На голові тьмяніє золотистий обручик, похитуються сріблясті колючки. За нею ледве встигають "тіні".
"О людино, — почала вона, наблизившись, — певно, ти йдеш за тим, що тобі послало небо".
"Так. Де воно лежить?"
"Дарунок неба зовсім недалеко, ходім".
Вона пішла попереду, — спритна, можна сказати, — навіть граціозна, трохи схиливши свою лебедину шию і притримуючи зеленою долонею своє одіння, щоб не зачепитись. "Тіні" десь зникли.
"Ти вже знаєш, людино, — продовжувала, не спиняючи ходи, — яка доля спіткала Великого Розпорядника і всю його касту. Це тому, що він одібрав у нас твій вогонь..."
"Вогонь — велика небезпека, — замислився Петро. — Можуть знову з'явитись узурпатори..."
"О ні, людино, з цим уже покінчено! А вогонь, світло нам потрібні як символ нашого ідеалу, живе нагадування про мету. Адже без ідеалу живуть лише тварини і рослини... А ось і дарунок неба".
На зламаних деревах важко лежав великий циліндричний контейнер, схожий на ракету. Металевий парашут, яким можна було б накрити будинок, застряв поміж стовбурами і скидався на зіжмаканий зонт. В його тросах Петро побачив якийсь ящик, але це його не зацікавило. "Мабуть, продукти, — мелькнула думка. — А що ж тут — невже... невже пальне?!" Аж руки в нього затремтіли.
Так, у контейнері було пальне, а в ящику, крім продуктів, — запасна рація. Справді, дарунок неба!
ЩО ЗАДУМАЛА ЖРИЦЯ
У ящику був і лист. Не без хвилювання розірвав Яворович конверта — адже це перший лист, одержаний на Венері. Товариші з "Астероїда" писали:
"Дорогий Петре!
Ми всі дуже стривожені твоєю вимушеною посадкою. Певне, рація дуже пошкоджена, що за довгий час тобі вдалося передати лише одне коротке повідомлення, та й то на межі чутності апаратури. Але воно надзвичайно обрадувало нас! Ти сказав, що працюєш, як робот, значить без відпочинку. Ми розуміємо, що цього, певне, вимагають умови, але все-таки радимо щадити свою нервову систему. Час іще є, не хвилюйся, наш старт — через два тижні, але ми все одно ні в якому разі не залишимо тебе. Якщо тобі не вдасться встановити зв'язок і ти не повернешся через три дні..."
— Чи давно лежить тут цей дарунок?— спиав Яворович світлопоклонницю, що здивовано поглядала на білий аркуш.
"Другий день, як упало. А що то на аркуші? Думки?"
— Так, слова, думки.
"Дивно. А ми думки зберігаємо в пам'яті".
"...доведеться посадити на планету "Астероїда". Орієнтовне місце можливої посадки — район, звідки ти подав останній сигнал.
За нашими підрахунками, в тебе обмаль пального. Скидаємо балон.
Ждемо, ждемо зв'язку!
Обнімаємо й цілуємо тебе всі",— і три підписи.
Чи треба розповідати, як просяяв Петро, як забилося його серце? Перечитав листа кілька разів, а тоді, схаменувшись, запхав його в кишеню і кинувся настроювати рацію. "Зв'язок, зв'язок!" — ось що зараз найпотрібніше.
Жриця з головою Нефертіті бачила, що Людина ніби стала інакшою, в очах з'явилося сяйво, хоч обличчя і нахмурене.
А Петро, здається, зовсім забув про неї. Встановивши трапецію антени, ввімкнув апарат, надів навушники і почав гукати в мікрофон:
— Астероїд! Астероїд! Я — Метеор... — А тоді, почувши відповідь, скрикнув, як несамовитий: — Люда, ти? Людочка, Людусь... Увімкнула? Записує? Поспішила трохи. Ех, коли б ви знали, що я тут побачив!.. Рослини? Тут не тільки рослини, тут...
Яворович почав швидко і досить-таки безладно розповідати про все бачене і пережите. Згодом, коли плівка із записом його слів і дихання була доставлена на Землю і передавалася всіма радіостанціями світу, ніхто й уваги не звернув на хаотичність розповіді — такий неймовірно фантастичний був її зміст.
— Тепер переді мною нелегке завдання: доставити пальне до літака. Але я... ми впораємось (він подивився на жрицю і чомусь усміхнувся). Рацію перенесу на літак. Як тільки буду готовий до старту — повідомлю. Зараз тут пораджуся про транспортування пального. Зробімо перерву. Та так, може, на півгодини чи на годину. До побачення. Обнімаю і цілую всіх! Ех, як я за вами скучив...
Клацнув вимикач, погасло зелене око індикатора.
Обернувся до жриці — вона сиділа в глибокій задумі.
— Тут — їжа для моєї птиці, — поклав долоню на металевий бік балона з пальним. — Чи зможуть ваші... тобто... допомогти перенести далеко-далеко... до літака.
"Я зрозуміла. Ми допоможемо, але..."
— Що?
"Повідомлю потім".
І як він не допитувавсь, що означає оте "але", — не призналась. Зрештою він махнув рукою і почав обговорювати конкретні можливості транспортування важкого контейнера. Може, вона запропонує використати Голомозих роботів? Петрові чомусь не хотілось цього робити.