Він уявив, як бони причалюють до корабля, як заводить він її через шлюз... А коли одужає... От хто розповів би про свою планету! І про антиподів... їй повернуть, повернуть зір!
— Ну, то що — згодна?
"Ні, Людино, ні. Кожен мусить бути в своїй стихії. А очі ми вилікуємо самі. Але ж я добре бачила чорний диск..."
Петро відразу пішов на зниження. Звісно, вона має рацію. Ну, як їй без найменшої підготовки витримати космічний політ? І з'являються ж легковажні думки! І потім — у кабіні можуть сидіти лише двоє, отже, назад — спеціальний рейс, не повезеш когось з екіпажу... А пальне? Е, та що там казати! Коли керманич вирішить — то розробимо детальний план, запросимо з Венери когось із добровольців, а не так... І знову ж, якщо дозволить запас пального. А взагалі — ризиковано і небезпечно.
Сховалося Сонце, його поглинули хмари.
Пробивши нижній сувій, Яворович почав обережно саджати машину. Тепер вони опинилися над іншим краєм плато. Натовпу венерійців, що, певне, чекають проповідницю, звідси не видно.
Легкий, ледве чутний поштовх. Петро вимкнув двигуна. Відчув, що йому чомусь сумно розлучатися з венерійкою, з самою планетою. Ось він зараз зв'яжеться із своїми, одержить останні вказівки, що взяти, потім — точні дані про вихід на орбіту, траєкторію польоту... Ну, а чи доведеться знову спуститись у цей дивний світ?
А вона стоїть якась пригнічена і, певне, читає його думки. Хоча, може, й не читає, бо думки рояться невиразні, головне — сумовите почуття... Шкода її, шкода... Але вони ж вміють керувати ростом тканини, певне, й сітчатку...
"Та що це я, справді? — труснув головою Петро. — Адже все добре, відкрито нове, неземне життя! Он уже поспішають сюди венерійці. Ну, що ти їм скажеш, Нефертіті?"
"Світило наше — чорне "
— Це неправда! — скрикнув Яворович. — Воно золоте, осяйне, життєдайне — ось істина!
Він ввімкнув рацію і схилився до мікрофона.
* * *
Радіорубка "Астероїда" наче збільшилась, розширилася в усі боки! Ще недавно Людмила почувала себе тут, як у тісній камері, а зараз... Який простір навколо! Венера під боком, Земля — за десятки мільйонів кілометрів, і звідти, і звідти до неї тягнуться невидимі струни. На тих струнах Сонце грає! І музика наповнює Людмилине серце. Ох, Петре, Петре...
І знову товпляться спогади. Людмила розганяє їх: треба ж виконувати свої обов'язки!
Цокнув умикач, весело блимнуло зелене око, і мікрофон наставив своє жадібне вухо. Почала швидко, з радістю передавати радіограму:
— Земля! Земля! Я — "Астероїд". Льотчик-космонавт Петро Яворович після тривалого перебування на планеті Венера повертається на космічний корабель. Він щойно передав...
Зрадлива сльоза блиснула на віях і капнула на папірець. Людмила говорила в мікрофон і плакала від щастя. І це, певно, відчули не тільки на спостережному пункті, а по всій Землі...