Істина поруч

Сторінка 24 з 36

Бережний Василь

— Бач, хоче мене заспокоїти, хоче знову одурманити, — пояснив Петрові, хоч той і так добре розумів, що відбувається. — Але тепер я не піддамся, не піддамся...

— Вірно, друже!

— Я піду в Країну Щитів, ми будемо боротися.

— Спитай у Гілки, де вона поділа нашу зброю.

Петро спостерігав, як вони розмовляли, бачив на обличчі дівчини вираз розгубленості, і відчував, як у грудях наростає ненависть до цієї істоти, що поставила і його, і Рожевого на краю загибелі. Правда, він розумів, що Гілка—тільки знаряддя Великого Розпорядника, але все одно не міг перебороти неприязні до неї.

— Каже, в її житлі, — обізвався Рожевий.

— Нехай веде!

Дівчина аж зігнулася, наче несла важкий тягар, наледве встигала за юнаками.

Ходьба трохи втихомирила Яворовича, він зрозумів, що в цих обставинах йому особливо потрібна витримка. Нервозність ніколи й нікого не приводила до правильних рішень. 3усиллям волі намагався ввести думки у річище. Яке тепер головне його завдання? Стартувати, вийти на орбіту "Астероїда", прилучитися до своїх... Що для цього треба зробити? Звільнити "Метеора" від чіпких ліан. А коли Великий Розпорядник і далі намагатиметься затримувати? Застосувати мазера... мазера... Хоча б швидше дійти до її проклятої нори! І навіщо вона взяла мазера, якби її спитав? Адже мазер... Як діє мазер? От вчепилося слово...

Саме в цей мент у Петровій свідомості спалахнув здогад: це ж Великий Розпорядник намагається дізнатися, що таке мазер! Підслуховує і скеровує його думки! Здогад цей спалахнув на коротку, невловиму мить, і Петро погасив його. Тепер він сам спрямовуватиме течію своїх думок. Еге ж., мазер... мазер... Та чого, власне, за ним побиватися? Цяцька та й годі. Коли темно — допомагає очам бачити, адже апарат зору людини не сприймає інфрачервоного проміння... Мазер дає видимий спектр, освітлює предмети вночі. Це маленьке світило в моїх руках, мініатюрне сонце...

Вони вже йшли по високогірному плато. Тут було прохолодніше, і Петро пришвидшив крок; Рожевий з Гілкою намагалися не відстати. Прямої дороги на плато нема, доводилося часто обходити жовті кущі з білими кулями всередині. Яворович приблизно знав, куди йти, але для певності надумав перепитати.

Оглянувся — Рожевий плентається за ним, а Гілки нема!

— Де вона?!

— Побігла коротшим шляхом, щоб швидше винести нам.

— Ходімо скоріш! В який бік вона побігла?

Рожевий показав трохи ліворуч, і Петро кинувся бігом. Серце його тривожно калатало, намагався не виявляти хвилювання, але з того нічого не виходило. Ну, звичайно, це ж її послав він, він... Хоча б встигнути... А тоді... тоді він зможе добре погратися своєю цяцькою... А що, як вона візьме та натисне... Що натисне? Ну, й нехай (Петро відчував, що думки скоряються йому, і це заспокоювало).

Раптом Рожевий крикнув:

— Онде вона! Я її гукаю — не чує, поспішає в інший бік. Чи оглухла? Чи осліпла?

Петро побачив — Гілка біжить поза кущами в напрямку... до кулі Великого Розпорядника, біжить, легко викидаючи вперед тонкі ноги, наче великий трав'яний коник.

— Швидше навперейми! — наказав Рожевому і сам кинувся бігти з усієї сили. Рожевий обігнав його — біг так, що, здавалось, ноги не доторкаються до грунту. Але Гілка була, мабуть, ще прудкіша. Ось тільки що її постать майнула ліворуч Петро пробіг, може, з десяток кроків, як помітив, що вона вже далеко попереду. Помчала, наче куля!

Яворович захекався і змушений був збавити крок. А вибігши на якийсь горбок, він зупинився, щоб зорієнтуватись. Звідси добре видно, що Рожевий таки потроху наближається до неї, віддаль між ними скорочується коч і повільно, але певно. Петро полегшено зітхнув: зараз він її спіймає...

Тільки подумав це, як помітив темні постаті, що поспішали навстріч утікачці. Мабуть, вислав допомогу... Хто ж встигне скоріше — Рожевий чи вони?! Ну, піддай же, піддай ходи, любий друже! Ти ж ближче, тобі метрів сто, а їм... Ех, "їхня" віддаль скорочується швидше, бо вона ж біжить до них!..

І тут сталося несподіване. Збоку на Гілку налетіла якась темна постать, збила її з ніг і одразу ж кинулась назад, за кущі. Постать зникла з очей так само швидко, як і з'явилася, Петро навіть не встиг роздивитися що воно таке було — робот чи звір. Але чого б звір мав повертати саме туди, звідки вибіг?

Рожевий прибіг до Гілки швидше, ніж послані Великим Розпорядником Голомозі. Дівчина лежала, розкинувши руки, але в руках нічого не було...

Голомозі потупцювали біля неї, а тоді враз кинулись у той бік, де зникла таємнича істота.

Яворович оглядав грунт навколо — може, впустила? Але мазера ніде не було...

Рожевий підвів свою наречену — вона ледве трималася на ногах.

— Ну, що? — не втерпів Яворович. — Що вона каже?

— "Забрав", "забрав". А хто — не знає. Тепер вона боїться Великого Розпорядника... Вона піде зі мною.

— Поспішайте. — Петро взяв і по-земному міцно потиснув Рожевому руку. — Бажаю успіху, друже!

Коли вони зникли за кущами, Петро спокійно оглянувся навколо. Так, чи йти до літака, чи... податися по слідах тієї загадкової істоти, що вхопила мазер? Його тягло туди, поривало, але він вагався: а що, як це поривання не його власне? А який сенс Великому Розпоряднику посилати його туди? Хто його знає... А втім, усе це — дурниці, треба йти й шукати!

І Яворович пішов у той бік, де зникла невідома істота і куди потрухикали Голомозі із своїми списами.

ХРАМ ЗОЛОТОГО СВІТИЛА

Яворович довго ішов по слідах, протоптаних Голомозими в податливому грунті. Сліди петляли поміж кущами, в деяких місцях завертали назад і, перетнувшись, ішли вбік. Чим далі, тим усе менше біліло бутонів Головатих, замість жовтих кущів з явилась низькоросла рослинність, що наче обрамляла плато. Це була, мабуть, плантація, бо, як помітив Петро, грунт оброблений, рослини посаджено колами. На ходу нахилився, підчахнув сизу гілку, з якої закапав прозорий сік, але їсти передумав, може, зашкодить?

Сліди привели Петра до... Голомозих. Вони безладно попадали, прим'явши деревця, і так лежали, наче до чогось дослухаючись.

Яворович, обережно ступаючи, обійшов їх і почав спускатися по пологому схилу. Оглянувся — чи не йдуть слідом? Голомозі лежали непорушно, зовсім непорушно. Петро вернувся, підійшов до них — мертві, всі до одного. І списи валяються поруч...