Як тільки двійники наближалися до Гілки, він спрямовував на них свою чорну трубку, і кожен падав як підкошений. В Рожевого не було жалю до них, бо хіба ж вони народжені? Хіба в них було дитинство, юність? Чи ввібрали вони в себе звуки і пахощі рідних лісів? Музику моря? Вони таки справді — роботи, вони виконують чужу волю, і тому їх треба нищити, нищити...
Та коли в трубці не лишилося жодної стріли, а з туману з'явилася нова постать, Рожевий вигукнув:
"Ти гніваєшся, Великий Розпоряднику? Але в моїй свідомості немає страху перед тобою!"
"Коли б у мене були пелюстки емоцій, — відгукнулась голова, — то я б радів з тебе: адже ти — продукт діяльності нашого мозку, нашого життя — піднявся до самосвідомості. Ти знаєш, що знаєш. Це високий ступінь розвитку. На новому етапі наш творчий розум проявиться ще яскравіше".
"Творці... Боги... Я не вірю у ваше безсмертя! Трубка вже націлена, стріла завмерла перед польотом. Стережіться!"
Вхопивши Гілку за руку, він поспішив до свого нового друга — Петра Яворовича, який був зайшов до свого апарата.
Петро безуспішно намагався полагодити рацію. Слухав розповідь молодого розхвильованого венерійця і морщив чоло, болісно думаючи про своє. Гілка зіщулилась і заклякла.
"Як тільки стемніє — ми втечемо!" — виголосив Рожевий.
Петро поглядав на нього, а в голові пропливали якісь тривожні, хаотичні думки. Отак в земному небі линуть, гнані вітром, сірі хмари. Намагаєшся розгледіти їх, а вони міняють обриси просто на очах, і можеш побачити в них те, що підкаже тобі уява: материки, гірські хребти, велетенські бородаті голови з темними плямами очей... Так, процес оновлення панує в усьому Всесвіті. Все в русі, все в розвитку. Без цього не було б ні зірок, ні планет, ні грому, ні пахощів, не було 6 самого життя... То невже ж Природа — наче та дитина біля купи піску: то виліплює, то руйнує?.. А так, так, Невідомість, Природа не може не створювати і не руйнувати... Вона творить із захопленням, використовуючи всі свої можливості, і нищить без жалю. Отак будуть зметені і довговолосі, так, так... А замість них з'являться досконаліші біологічні конструкції. Такий одвічний закон оновлення. Створені мудрістю Головатих, довговолосі переступлять поріг Небуття, і для них самих буде однаково — жили вони чи ні, бо зітреться їхня пам'ять. Тільки в бездонній пам'яті Великого Розпорядника ляже маленька цяточка як спогад про експеримент. Ну, з цим усе ясно. Даремно Рожевий опинається... Так... То вони, а я... Великий Розпорядник ніяк не може розгадати таємниці моєї появи... Хіба? А може, не дуже хоче? Ну, певне ж... Немає нічого, що приховалося б від його мудрості. Адже він одразу розгадав знаки мого мислення... Він читає мою психіку, наче розкриту книгу. І невже в ній не залишив свого символу мій автор, мій загадковий конструктор?.. Хочеться спати, спати...
"Спати!" — це слово прозвучало сигналом тривоги. Сліпуче сяйнув у Петровій голові "маяк". Яворович потер долонями скроні, стрепенувся. Будь насторожі, юначе, не піддавайся чужій волі! Бач, як скрадливо пробрався у твою свідомість Великий Розпорядник, як непомітно накинув сіть своїх думок... Е ні, це нечесно, хоч ти й Розпорядник та ще й Великий!
Петро випростався в кабіні, став обличчям до білої кулі.
— Хочеш говорити — то давай відверто!
Білі пелюстки почали танути, танути, і перед зором Яворовича знову з'явилося велетенське печене яблуко Голови. Синя рисочка рота, навислий лоб. Маленькі очиці так і вп'ялися в Петра. Але він стояв несхитно, як і належить людині.
— Я відкидаю твої думки, — сказав уголос Яворович. — І якщо Природа — дитина, то ми мусимо виховувати її. А уяви собі, Великий Розпоряднику, що хтось інший експериментує над вами, Головатими?
Петрові здалося, що синя рисочка рота тіпнулася.
"Ми завжди були і завжди будемо. Розум дав нам безсмертя. І ти створений кимось із наших мудрих. Невже ти не усвідомлюєш цього? Адже ти — один".
— Ні, я не один, нас дуже багато — людей!
"Це в твоїй уяві".
— Можеш переконатися.
"Як саме?"
— Спробуй прийняти електромагнітні коливання із-за неба. Там мої товариші ждуть мене.
"Нова загадка, — подумав Великий Розпорядник. — Оце парадокс, яких немає в лабіринтах моєї пам'яті".
На голому черепі Великого Розпорядника з'явилося синє яблуко. Спочатку Петрові здалося, що воно набухло під плівкою, але придивившись, він побачив, що "яблуко" вільно перекочується на голові. Ось, ніби знайшовши найзручніше місце, воно зупинилося. "Оце так приймач, — подумав Петро. — Сферичний, охопить усе шатро неба". В цю мить "яблуко" почало світліти, в ньому замиготіли тоненькі прожилки.
"Вони тебе кличуть", — передав Великий Розпорядник.
— З якої ділянки неба? — аж стрепенувся Яворович.
А "яблуко" на голові Великого Розпорядника мінилось, там нуртували якісь течійки.
"Сигнали йдуть згори, прямовисно до плато".
— Кинь туди отаку думку: "Живий-здоровий, перебуваю на високогірному плато, Великий Розпорядник вважає мене за робота".
"Добре, хай знають, що я здогадався".
"Яблуко" на його величезній голові посиніло, наче від напруження.
— Прийняли?!
"Так. Але ти мусиш нарешті розкритися, жарт затягнувся".
— Тут немає ніякої таємниці, ніякого жарту. Можу повторити те, що вже казав: я — людина, житель планети Земля, третьої від Сонця...
"Запрограмували тебе міцно. Ще й атмосферні явища викликали..."
— От що буває, коли мозок, хоч і великий, залишається віч-на-віч із собою, — перебив Петро. — Безумство запускає коріння у мудрість. Ну. як хочеш, а я можу стартувати! Негайно лечу до своїх друзів! Вони наді мною...
"Парадокс із парадоксів. — подумав Великий Розпорядник. — Або я збожеволію, або розгадаю. Цей робот використав мене для своєї гри".
— Не для гри, а для зв'язку з космічним кораблем!
"Коли б усе це не було таким оригінальним, я б уже припинив твоє існування".
— Даремно погрожуєш, — спокійно відповів Петро і намацав у кишені мазера. — Коли б тобі вдалося мене вбити, за мене помстилися б мої товариші. Бо хто ж є могутніший за людину? Ніхто. Ви, Головаті, розвивалися однобоко. Убивши своє тіло, ви позбавили свій мозок досвіду, через це і мудрість ваша обмежена, викривлена, фальшива. Животієте під сувоєм хмар і навіть не підозрюєте, які навколо глибини простору, яке Сонце палахкотить...