"Цікаво, як ви опанували мою мову?"
"Я заглянув у твій мислячий апарат і позичив пам'ять".
"Не точно висловлюєтесь, — зауважив Петро. — Коли б ви позичили мою пам'ять, то я б уже її не мав".
"Я скопіював запас ваших символів".
"Оце вірніше".
"Розкажи, що ви називаєте Землею", — попросив-наказав Головатий.
— О, наша Земля — чудова! — піднесено заговорив Петро, а тоді продовжував у думці: — Приголублена Сонцем, вона буяє зеленню суходолів, гойдає океани, повні риб, а над поверхнею її — прозора атмосфера, в якій літають птиці, шугають апарати, створені людиною.
"Ваше слово "Сонце" означає сліпучий диск. Що це таке?"
Петро на мить зажмурився і уявив ранок. Не думав словами, а уявляв живі картини. Ось він дивиться з балкона на Київ. Ще тільки четверта година, а небо пойнялося сяйвом, на його тлі вирізьблюється золота маківка Софії, а внизу темніє зелень садів і парків. Щебечуть пташки, тіні прозорішають, і ось на чиєсь вікно упав гарячий промінь!
Яскравий диск Сонця спливає вище і вище, і здається, що то й не диск, а отвір у небі, крізь який переливається океан світла, що виграє за голубою сферою...
Потім Яворович пригадав собі луки — в міріадах росинок виблискує Сонце; уявив сади, обтяжені яблуками — юнак труснув стовбур (а це ж він, Петро, в материному саду), і на його засмаглу спину разом з краплями роси посипались яскраві Сонця...
"Так що ж таке Сонце?" — знову мовчазно спитав Головатий.
"Сонце — велика Істина, якої не знаєте ви, хоча й живете поруч з нею", — відповів Петро.
"Істину ми відкрили, і образ її не диск, а хвиля".
Петро уявив діючу модель Сонячної системи: рухається в просторі світна сонячна куля, а навколо неї менші кульки — планети — Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон...
Голова спокійно-величаво сприймала уявні Петрові картини і схеми, потім заронила йому думку:
"Система ця досить чітка, але звідки вона з'явилась у твоїй пам'яті? В глибинах нашої мудрості таких легенд немає. Ти — феномен і будеш доброю поживою для мозку. ("Поживою?"—Петро стиснув корпус мазера). Чого по всій твоїй структурі побігли струми? Поживою — значить об'єктом для вивчення".
— І я хочу вивчати, — сказав Яворович.
"Яблуко яблуню?"
Петро подумав і відповів:
— А хоча б і так. Адже яблуко має в собі яблуню в потенції.
"Якийсь могутній розум виткав тебе — оригінальну загадку. Та я розгадаю, розгадаю".
— Добре, — промовив Яворович. — Тепер дайте мені уявлення про себе: хто ви і що ви, яке ваше місце на цій планеті?
Деякий час відповіді не було: чи Велика Голова не бажала відповідати, чи, може, збиралась з думками. Нарешті Яворович одержав біопередачу:
"Ми — центр усього навколишнього світу, джерело і мета, першопричина і наслідок".
"Ого!.. — щиро здивувався Петро. — Першопричина і наслідок... А інші народи, що живуть там, унизу? На них ви не зважаєте?"
"Подивися вдалину по колу".
Яворович почав дивитися. Спочатку нічого, крім сувоїв хмар і жовтої імли, не бачив. Та ось, наче крізь сітку якогось величезного екрана, почали вирізьблюватися далекі натовпи венерійців — усіх отих Синів Риби, Нащадків Тигра, Дітей Грому — вони снували, наче комашня, роблячи свою буденну роботу. Петро переводив погляд все далі і бачив серед лісів, понад річками, вздовж морських берегів скупчення їхніх жител, — ніби пролітав над планетою. Упізнав і Країну Щитів, побачив і високоволосих, які спочатку хотіли вбити його, а згодом шанували, як посланця долі. Скрізь, куди б не кидав погляд, помічав діяльних, невтомних істот. Багато їх лісовими стежками прямувало до Захмарної Країни, і плечі їхні згиналися під тягарем нош.
"Тепер поглянь, як ми зважаємо на них, а вони — на нас, як вони виконують волю свого Великого Розпорядника.
Враз усі, де хто не був, обернулися обличчями до Захмарної Країни і вклякнули на коліна. І ті, що в селищах, і ті, що в лісах, і ті, що в дорозі,— всі побожно опустилися на коліна.
"Та вони моляться вам, як богу! — вигукнув Яворович. — Тільки он ті, довговолосі, не зігнулися!.." — додав, не приховуючи радості.
"Неймовірно, але це так: довговолосі роботи вийшли з-під контролю... В них розвинувся інстинкт до боротьби, хоча була запрограмована покора".
Роботи? Це ошелешило Яворовича. Може, з хвилину він стояв мовчки. Далекі обрії затьмарились, і тепер перед його зором були самі жовтаві хмари.
"Та невже планета заселена роботами?" — скрикнув, дивлячись у напівзаплющені очі Голови.
"Так, усі вони — витвір нашого інтелекту".
"Але ж я бачив їх зблизька, це живі істоти! — заперечив Петро. — Вони мають не тільки розум, а й емоції".
"Хтось вклав у твою пам'ять примітивне поняття про роботів як про механічні допоміжні пристрої. От і зараз ти уявляєш собі незграбні механізми на зразок оцього твого робота. А насправді найдосконаліші роботи — конструкції, створені на біологічній молекулярній основі. Так, це живі істоти, здатні до розмноження і удосконалення. Вони творять свою культуру — точні науки, етику, естетику, філософію. Але ніхто з них, навіть найрозвиненіші екземпляри, не знає, що вони — роботи. Трапляються окремі геніальні одиниці, яким вдається прочинити двері Істини, але їх вважають божевільними і замикають за істинні двері. І чим більше вони гукають: "Ми — роботи", тим пильніше їх стережуть. Бо самосвідомість основної маси роботів не може сягнути такого рівня. Це ти знаєш і по собі.
Яворович був такий приголомшений цими відкриттями, що в першу мить не звернув уваги на тонко замасковану іронію Голови. Потім зміст останньої коротенької фрази почав поступово прояснюватись у його свідомості. "Знаєш по собі"... Що це означає? Виходить, що він...
— Нічого мене морочити! — розсердився Петро. — Я не робот, чуєш, я — людина!
"Називай себе як хочеш. Але деякі можливості в тебе навіть менші, ніж у наших звичайних роботів. Твій голосовий апарат не здатний творити ультразвуки, а слуховий — їх сприймати".
"Он воно що! — аж зрадів Петро. — Значить вони розмовляють за допомогою ультразвуків! А я думав: німі..."
"Якщо бажаєш — я удосконалю твої рецептори: сприйматимеш найширший діапазон звукових хвиль, бачитимеш інфрачервону і ультрафіолетову гаму променів. І це буде моя відповідь тому, хто тебе прислав, твоєму авторові".