Інтимне

Сторінка 5 з 6

Жан-Поль Сартр

За якусь мить Люлю вернулася.

— П'єр був вражений,— мовила вона. — Він хотів подробиць, я скоро йому їх розповім, я снідаю з ним. А ще сказав, що можна поїхати завтра ввечері.

— Яка я рада, Люлю,— защебетала Ріретта. — Швидше розповідай. Саме цеї ночі ти це вирішила?

— Ти знаєш, я нічого не вирішила,— відповіла скромно Люлю,— все сталося само собою. — Вона знервовано вдарила рукою по столу. — Офіціанте, офіціанте! Він мене доконає, цей офіціант, я хочу кави з вершками.

Ріретта була шокована: на місці Люлю і за таких серйозних обставин вона б не тратила часу на біганину за кавою з вершками. В Люлю є щось миле, проте дивно, якою вона може бути пустою — справжня пташка.

Люлю пирснула від сміху:

— Якби ти бачила його обличчя!

— Цікаво, що на це скаже твоя мати,— мовила Ріретта поважно.

— Моя мати? Вона буде в за-хо-плен-ні,— відкарбувала впевнено Люлю. — Він поводився з нею негречно, вона це добре пам'ятає. Завжди їй дорікав моїм поганим вихованням, тим, що я пурхаю то там, то сям, що всяк бачив, яке я дістала виховання в крамничній підсобці. Розумієш, те що я вчинила, певною мірою залежало й від матері.

— Та що ж таки сталося?

— Він дав Роберу ляпаса.

— А що, Робер приходив до вас?

— Так, мимоходом, уранці, бо мати хотіла віддати його в науку до Гомпе. Мені здавалося, що я тобі про те казала. Він зайшов саме тоді, коли ми снідали,

і Анрі його ляснув.

— Але чому? — спитала Ріретта трохи роздратовано. Їй не подобалася манера розповіді Люлю.

— Вони перекинулися кількома словами,— мовила Люлю невиразно,— а малий не послухав, та ще і обізвав його старим пердуном, за що й отримав по щоці. Бо Анрі сказав, що хлопчисько невихований, авжеж, він тільки й знає, що це товкти; я розреготалася. Тоді Анрі встав,— ми снідали в майстерні,— і відважив йому намордня,— я б його вбила!

— Тоді ти поїхала?

— Поїхала? — перепитала здивовано Люлю. — Куди?

— Я подумала, що саме в ту мить ти його покинула. Послухай, моя маленька Люлю, розповідай все ладком, бо я не можу нічого второпати. Скажи мені,— додала вона, вражена здогадом,— ти його справді покинула, га?

— Саме так, уже з годину я тобі це пояснюю.

— Гаразд. Тоді Анрі вдарив Робера. А потім?

— Потім,— вела далі Люлю,— я його зачинила на балконі, це виглядало дуже кумедно! Він був іще в піжамі, стукав у шибку, але розбити її не посмів, бо скупий, як лихвар. На його місці я б усе розтрощила, навіть якби й позбивала руки до крові. А потім прибули Тексьє. Тоді він до мене всміхнувся через вікно, вдаючи, ніби йому це приємно.

Підійшов офіціант. Люлю схопила його за руку.

— Нарешті, оце аж тепер! Вам не тяжко подати мені каву з вершками?

Ріретта, зніяковівши, трохи по-змовницькому всміхнулася офіціантові, але той зостався похмурий і стримано, немов докоряючи, вклонився. Ріретта з осудом подивилася на Люлю: та ніколи не могла добрати слушного тону в розмові з нижчими, вона була то занадто фамільярна, то занадто вимоглива і черства.

Люлю засміялася.

— Я сміюся, бо згадала Анрі в піжамі на балконі; він дрижав од холоду. Ти знаєш, мені так захотілося його замкнути. Він стояв у глибині майстерні, Робер плакав, а він йому вичитував мораль. Я відчинила балкон і сказала: "Поглянь, Анрі! Он таксі збило квітникарку". Він підійшов до мене: Анрі дуже любить квітникарку, бо дівчина сказала йому, що вона швейцарка, тож убив собі в голову, що та закохалася в нього. Анрі запитав: "Де? Де?" Я тихенько відійшла й, зачинивши за собою двері, опинилася в кімнаті, а йому гукнула через шибку: "Це тебе провчить, ото знай, як знущатися над моїм братом". Він пробув на балконі більше години, втупившись у нас круглими очима, аж синій від гніву. Я йому показала язика, а Роберові дала цукерку; по тому я перенесла свої речі до майстерні й переодягнулася перед Робером, бо знала, що Анрі не терпить цього: Робер поцілував мене в руку і в шию, як справжній маленький чоловік; який він милий; ми поводилися так, ніби Анрі там не було. Через усе те я забула помитись.

— А він знай стовбичить за вікном. Це дуже кумедно,— сказала Ріретта, вибухаючи сміхом.

— Я боялася, щоб він не застудився,— перестала сміятися Люлю — у гніві забувають про все. Потім знову заговорила весело: — Він нам погрожував кулаком і весь час щось торочив, але я й половини не розібрала його слів. Тоді Робер пішов і подзвонили Тексьє, я їх впустила. Побачивши їх, Анрі дуже зрадів, почав розкланюватися на балконі, і я їм сказала: "Погляньте на мого любого чоловіченька, чи не схожий він на рибу в акваріумі?" Тексьє, привітавшись із ним через вікно, були трохи приголомшені, але промовчали.

— Я бачу цю картину, ніби вона в мене перед очима,— мовила Ріретта сміючись. — Ха-ха! Твій чоловік на балконі, а Тексьє в майстерні! — Вона повторила це кілька разів: — Ваш чоловік на балконі, а Тексьє в майстерні... — їй захотілося дібрати смішних і влучних слівець, щоб описати сцену з Люлю, їй здавалося, що Люлю не вистачає почуття гумору. Але нічого путнього не приходило в голову.

— Я відчинила балкон,— вела далі Люлю,— і Анрі повернувся до кімнати. Він мене поцілував перед Тексьє і назвав маленькою пустункою. "Маленькій пустунці захотілось пожартувати зі мною". Я засміялась, і Тексьє в свою чергу чемно всміхнулися, ми всі сміялись. Та тільки-но вони вийшли, він садонув мене кулаком у вухо. Тоді я вхопила щітку і зацідила його прямо по губах, розсікши до крові.

— Моя нещасна Люлю,— мовила Ріретта розчулено.

Але Люлю відкинула жестом будь-яке співчуття. Вона виструнчилася, войовниче трясучи своїми чорнявими кучерями, а очима метаючи блискавиці.

— Саме так доходять згоди: я йому витерла серветкою губи і сказала, що нічого від нього не хочу і більше його не люблю, тому мушу піти. Він почав плакати і пригрозив, що застрелиться. Але це вже не проходило: ти пригадуєш, Ріретто, торік, коли закрутилось із тими рейнськими землями, він мені про це наспівував день при дні, казав, ніби йде туди воювати. "Люлю, я скоро тебе покину, мене вб'ють, і ти жалкуватимеш за мною, тебе мучитимуть докори сумління за всі прикрощі, яких ти мені завдала". "Так,— відповіла я,— але ж ти імпотент і комісований по хворобі". Все-таки я його заспокоїла, бо він хотів замкнути мене в майстерні на ключ, отож я присяглася йому, що піду не раніше, ніж через місяць. Після цього Анрі почвалав до свого кабінету, очі в нього були червоні, а губа заклеєна шматочком пластиру, він був негарний. Я заходилася по господарству, поставила на вогонь сочевичну юшку і спакувала валізу. Я залишила йому на кухонному столі записку.