Син Ярослав занапастив Ларисине життя. Всі її нещастя через нього. Колись давно, ще в радянські часи, в неї була любов – і таки правда, любов – із Сашею Чеканчуком. Але Сашко був некиянин, не хотів приходити на житлоплощу дружини. Він на два роки завербувався на Північ, щоб заробити гроші на кооперативну квартиру. І, треба сказати, заробив. Та Лариса необдумано зустріла інженера-будівельника Володю. Дуже швидко з’явився проект Ярослава. Якби їй тоді – та її нинішній досвіді Сашко Чеканчук повернувся, застав її одруженою з дитям на руках і пішов шукати розради в ліжку у Мар’яни Хрипович... От Мар’яна – вона таки зуміла пристроїти сина в престижний заклад за кордоном. А їхали з ним так само навздогад буряків, як і Лариса. А коли Лариса всунулась на південні студії в університеті Монтпельє, вона теж потягла за собою Ярослава. І не змогла його ніде прилаштувати, крім інтернаціональної школи в брудному Марселі, за яку віддавала половину своєї стипендії. Потім разом повернулися додому, де Ярослав пропустив рік у школі. Тільки й радості, що вивчив французьку мову, яку на сьогодні вже забув. Це сука Мар’яна усюди знаходить ходи й виходи. Сашко Чеканчук розповідав, що її Юрко зараз став таким собі охайним євро-біороботом. Говорить чотирма мовами, і всіма – з іноземним акцентом, ось результат відриву сина від матері і матері від сина, не заздри, Ларо, лондонському щастю неповної родини Хрипович-Молданських. Але де бездітному Чеканчукові розуміти, що Мар’янин Юрко не буде ні кримінальним елементом, ні дебільним неуком, який тягне гроші з матінки, ні воїном славного українського війська. А з її Ярославом усе це може трапитись за повною програмою. Усі ті проблеми, які грізно стоять перед нашими дітьми, Мар’яна для свого синочка вирішила. Ото ж, мабуть вона дзвонить, п-паскуда, просить позичити п’ятдесят долярів, бо в неї тільки тисячні купюри!
– Що?... Коли? Гос-сподиІ І звідки ти знаєш?
– Мені дзвонила Риженкова Люда, а їй передзвонила Тетяна, що працює референтом у Біста.
– А я саме згадувала її незлим тихим... Треба передзвонити на роботу Чеканчуку, він більше розкаже.
– Він поки що більше не розкаже: їде за нею туди, де все це сталося, забирати труну.
– Як же ж він її повезе? З собою в купе? На верхній полиці?
– Думаю, для цього є спеціальні вагони... Я ніколи не возила небіжчиків у потязі.
– І я не возила. Всіх родичів ховали там, де помирали... І хто ж це її?..
– Кажуть, нещасний випадок. Впала на колію з платформи.
– Це на неї не схоже. Вона, хоча й нахабна, але обережна. І в темряві бачить, як кішка. Я її знаю давно. Може, хтось штовхнув?
– У неї нічого не забрали. І гроші фонду на місці.
– А, може, це хтось порішив? Її багато хто терпіти не міг.
– Ну, не настільки, щоб штовхати під паровоз, як Анну Кареніну... А може, вона сама?..
– Чого б це вона кидалась на колію в якомусь вошивому селищі! Це так неестетично! І так безславно!
– Ну, раптом подумала, що все марно, життя минає без смислу й любові... Між іншим, з Вістом у неї все було о’кей?
– Так, але то для неї було не головне...
– А тут і Чеканчук поряд...
– До чого тут Чеканчук? – обурилась Лариса, – у них сто років тому все закінчилося! Вже він би її на колію не штовхав!
– Так, у нього залізне алібі! Я бачила його вчора ввечері на презентації. А вранці він був у фонді. Він би не зміг змотатися!
– Так, так, це дурне! Але в мене є відчуття, що така видатна істота не могла піти з життя, як у клозет! Хтось їй допоміг у цьому! Кому це було вигідно?
– Найвигідніше це було б якому-небудь випадковому грабіжнику, що побачив модну бабоньку...
– Але він би вихопив у неї з рук сумку і втік подалі! Навіщо йому мокре діло?
– А якщо подивитись на проблему ширше? Може, хтось претендував на її місце у фонді? Вистежив її і... кінці у воду!.. Не могла вона не помітити краю платформи!
– Там темно, і ніхто не оголошує: не стійте біля краю платформи! Це тобі не київське метро.
– Так, але й на рейки київського метро також іноді падають люди.
– Але то здебільшого п’янделички і голодні. А тут же пані ого-го...
Лунає дзвоник у двері. Лариса згадує, що до неї має забігти Сашко Риженко. Поки її мама в лікарні, а син у школі. Вони іноді прикрашають свої скажені долі солодкими випадковими зустрічами. Правда, Сашко збирався передзвонити до того, як забіжить, але спробуй, додзвонися, коли раптом така подія! Мабуть, зараз усі київські інтелектуали зависли на телефонах! І Лариса не може відірватися від слухавки, хоча Риженко дзвонить удруге.
– Розумієш, я знала її. Тоді, коли її ще ніхто не знав, але вона вже була такою, якою вона є. Вірніше, була... О, Господи, як це страшно! Кожного з нас доля може штовхнути під товарняк!
– Кожен з нас може впасти під товарняк!
– Так, якщо штовхнуть, то неодмінно впадеш!
– Іноді падаєш, коли й не штовхають...
Лариса роздратовано підвищує голос – вона не любить, коли хтось намагається зруйнувати вибудувані нею концепції:
– Я знаю її давно, дуже давно! Це людина, яка кого завгодно змусить впасти, але сама не впаде! Це потяг, який і без рейок доїде, куди треба!
– Але ж от, не доїхав...
Саша Риженко дзвонить утретє. З "автомату" прямо на будинку Лариси він набирав її номер і було зайнято. Значить, вона вдома. Чому ж не відчиняє? Він дзвонить довго і нарешті чує за дверима кроки. Стукайте, і вам відчинять. Коли він обіймає нечесану Ларису з одним підмальованим оком, вона, замість того, щоб обняти його за шию, раптом запитує:
– Ти вже знаєш?
– Що саме?
– Ти давно з дому?
– Я вибіг ще до дев’ятої, бо мав віддати пакета людям, що летять за океан. Ідучи до тебе, набираю твій телефон з усіх таксофонів. Що сталося?
Вони заходять до спальні. У Лариси з ночі розібране ліжко. Риженко обнімає її, знову питає, що, власне, сталося. Знову телефонний дзвоник.
– Я знаю, – відповідає Лариса, – ні, це не може бути нещасний випадок! Міліція склала протокол, але справи не відкрила? А навіщо їм справа? – і, прикривши слухавку рукою, до Риженка:
– Зараз, Сашику, хвилиночку, а ти поки йди до душу.
До душу Риженко не пішов, він намагається щось зрозуміти з тієї частини телефонної розмови, яку він може почути: