– Як біля Кремлівської стіни, – каже Чеканчук.
– А пальми у вас не ростуть? – питає Лариса.
– І ці дуже ніжні, – поскаржився Кубов, – не хочуть приживатися. Вже треті міняю.
Чеканчук згадав, як по закінченні стажування у Лондоні складав іспит і мав продемонструвати відмінне знання пам’ятки по роботі з багатіями. Ці знання стали в пригоді зараз:
– Мені доводилося жити у Великій Британії, але там і у лордів нема таких будинків.
– А я бувала у Франції і теж можу вам сказати, що й будинок маркіза Шеверні значно скромніший.
– А покійна Мар’яна казала, що не бачила такого й у Сполучених Штатах. Ось, подивіться з цього боку!
З того боку гостям б’є в очі суцільна, на два поверхи, скляна стіна зимового саду з різнокольоровою підсвіткою.
– Там є й пальми, – каже Кубов. – Сама тільки система калориферного підігріву коштувала мені двісті вісімдесят тисяч. Але чого не зробиш для того, щоб у домі було зелено? Мама дуже любить домашні рослини. Вона завжди тримала їх повне підвіконня. Ще коли ми з нею жили на квартирі.
Увійшли в дім. Кубов каже, що не знав, чи одну їм кімнату на двох, чи дві, і тому приготував дві. Хочете душ з дороги? Будь ласка. Але можна й затопити сауну. А за півгодини просимо до столу.
Пройшовши великі зали з безглуздими ромбовидними вікнами і сервантами з кришталем, гості Кубова потрапили до їдальні. Краби, кальмари, шпроти, паштети, оселедні, ковбаси і шинки, а також соління і свіжі фрукти щільно заповнюють великий стіл, накритий на чотири персони. З ними сідає матінка Кубова Вікторія Микитівна в оксамитовому халаті з золотими китицям і від того нема ніякого спасу. Втім, очевидно, від того є певна користь, бо стара жінка кидає люті погляди, коли Кубов черговий раз береться за пляшку. Можливо, він не напився до стану тяжкого сп’яніння саме через присутність матінки, яка, між іншим, розповіла, що знала Толю Сумцова дуже давно. Колись вони з Колею жили на квартирі у батьків Толі. Толя вчився в Києві, а потім жив там по тому, як вивчився. Згодом грав в оркестрі у області, де й одружився з Мариною. А потім повернувся сюди. Вже років десять тому. Марина поїхала назад до себе в область із дочкою. Казала: сил моїх більше нема тут жити! Хороша була жінка, вона приїздила до нього на похорон. Дуже плакала. А Анатолій почав жити з Танькою. Її син учився в музичній школі. Тихий такий хлопчик, замріяний, чемний. Від кого тільки вона його народила? Танька нетутешня, вона до нас приїхала, бо отримала тут хатку у спадок. Помер старий самотній Тущенко, а то був якийсь її родич. А сама вона чи з Гірничого, чи ще звідкись. Вона іноді туди їздить.
– А, може, з Комбінатного?
– Може. І зараз вона зникла. Мабуть, переховується у своїх родичів.
– Моя мама все знає, що коїться у Над’ярній, – з ніжністю каже Кубов, – хоча вже п’ять років, як ми живемо тут, і все нам сюди возять і на базар можна не ходити. А мама все одно спілкується з людьми, серед яких виросла і знає все про те, хто з ким живе.
– А що ж мені, як твоїй дружині, тільки й цікавитись, з ким живе Клавдія Шифер, або ще ця, особливо безстижа, як її?.. Ну як її?.. – Вікторія Микитівна ніяк не згадає імені особливо безсоромної знаменитості, а Лариса підказує їй, що всі знаменитості зараз курви, чим викликала у Кубової матері напад симпатії:
– Їжте ікорку, це зерниста! Бачите, зерна одне в одне! Не знаю, як ви, а я паюсної терпіти не можу і в рот не беру! То не ікра, а якась розмазня! І пахне болотом!
Після вечері Кубов запросив гостей до бару в кабінеті, де крім кількох комп’ютерів, шкіряних крісел і бронзових нагих жінок стоїть апарат гарячих напоїв, які зазвичай встановлюють у магазинах чи установах: при натискуванні різноманітних клавіш видає каву, шоколад або чай з молоком чи без, з цукром або без нього.
– На чому ви заробили гроші, Колю? – спитала Лариса. Чеканчук смикнув її за рукава. Інструкція по роботі з "багатіями не містила такого пункту, навіть навпаки.
– На металах, а на чому ж іще? – чесно відповідає Кубов. – Гроші валяються під ногами, тільки не всі вміють за ними нагинатися! Ви хоча б знаєте, скільки верстатів проржавіло, коли розвалився Союз? Я й покійному Анатолію казав: іди до мене, через пару років прибудуєш до свого доміка кімнаток п’ять-шість, купиш білий рояль, будеш грати для краль! Не схотів. Казав, а хто ж буде вчити музиці дітей? І правда, хто тепер буде вчити музиці дітей? Мій балбес, крім нього, більш ні в кого вчитатися не буде.
– Що ж відомо про те, хто його вбив?
– Люди кажуть, це Танька. Вона зникла. Її шукають за підозрою в убивстві, розіслали по області плакати, знаєте, їх розшукує міліція.
– Вона так його ревнувала?
– А хто їх, тих баб, знає? Іноді воно й не любов і не ревнощі, аби на своєму поставити... Але слідчий з району, молодий хлопець, я його знаю, я всіх у міліції знаю, то він каже, що то навряд чи Танька. Не розуміється чоловік у жіночій психології.
Гості докладно розповіли Кубову про загибель Мар’яни. Чи не могла її вбити та сама Танька? Вистежити і скинута на рейки.
Кубов почухав кучеряву потилицю.
– Я сам не чув, але мама мені розповідала, що Танька, як нап’ється, кричала і не раз щось типу: уб’ю паскуду! Хай тільки сунеться сюди! Сина вкрала! Чоловіка вкрала!
– Невже Мар’яна вкрала її сина? Вона, навпаки, влаштувала хлопчика в дуже хороший заклад!
– Їй те саме й говорили. А вона своє: уб’ю! Вкрала! Я Анатолія любив, хоч він був і безтолковий, земля йому пухом.
– Але чи хтось бачив Таньку у вашому місті, коли загинула Мар’яна?
– Ой, це треба запитати маму. Зараз, – Кубов витяг із кишені телефон, – мамо, ти ще не спиш? Уже лягаєш? Ну нічого. На добраніч. Цілую, – Кубов відімкнув зв’язок. – Ми всі ходимо по цьому дому з мобілами, бо розгубимось. Навіть малий. Я завтра розпитаю маму. Вона, як чого не знає, то відразу дізнається.
У Кубова за пазухою лунає дзвоник:
– Так, мамо!.. Та ні, це стосується загибелі Анатолія і Мар’яни... Тоді чекаємо, ми в північному кабінеті!
Кубов хутко допив коньяк зі своєї чарки, налив туди лимонаду.
– А ви пийте, пийте, як вам хочеться. Вона тільки до мене чіпляється з цим ділом. Переживає, одне слово, – мати!