(1) З-посеред декількох [вчених мужів] (лат.).
(2) Ворог миру (лат.).
(3) Тому що [ум] деяких мужів (лат.).
Тоді втрутився Аббон і сказав, що хоч він священнослужитель і абат ордену, якому церква багато чим зобов'язана (по обидва боки півкола пробіг шанобливий і благоговійний шепіт), одначе він не вважає, що імператор має залишатись поза цими питаннями через цілу низку причин, які згодом викладе Вільям з Баскервіля. Але, вів далі Аббон, буде слушно, якщо перша частина обговорення розгортатиметься між посланцями Папи і представниками тих синів святого Франциска, які самим фактом своєї присутності на цій зустрічі показали себе відданими синами понтифіка. І тоді запросив брата Ми-хаїла або призначену ним особу викласти те, що він має намір твердити в Авіньйоні.
Михаїл сказав, що, на превелику його радість і зворушення, цього ранку між ними є Убертин з Казале, якого сам Папа 1322 року просив укласти обгрунтовану доповідь з питання про убожество. І саме Убертин, з властивою йому і відомою всім ясністю, ерудицією і пристрасною вірою, зможе найкраще підсумувати головні моменти вчення, яке стало непорушною основою позиції францисканського чину.
Убертин підвівся, і тільки-но він почав промовляти, як я зрозумів, чому він викликав такий захват і як проповідник, і як придворний. Своїми пристрасними жестами, медоточивим голосом, чарівною усмішкою, ясними і послідовними міркуваннями він прив'язував до себе слухачів на весь час своєї промови. Він розпочав з вельми вченого розгляду міркувань на підтримку перуджійських тез. Він сказав, що насамперед слід визнати, що Хрис-тос і його апостоли перебували у подвійному стані, бо були передовсім прелатами церкви Нового Завіту, а тому, з огляду на їхню владу розподіляти, посідали дібра, які мали роздавати убогим і служителям церкви, як написано у четвертому розділі Діянь апостолів, і щодо цього ніхто не сумнівається. Але, з другого боку, Христа з апостолами слід розглядати також як окремих осіб, які є підвалиною [376] всякої духовної досконалості і взірцем зневаги до всього мирського. І з цього приводу можна виділити два способи посідання, одним з яких є цивільний, мирський спосіб, що його імперські закони визначають словами in bonis nostris(1), адже нашими звуться ті дібра, які є в нашій опіці і повернення яких, у разі якщо їх нам забрано, ми маємо право вимагати. Тому одна річ — захищати у цивільній і мирській площині свою власність від того, хто хоче її в нас забрати, звернувшись до призначеного цісарем судді (і говорити, буцім Христос з апостолами володіли чимось у цей спосіб, є твердженням єретичним, адже, як сказано у п'ятому розділі Матея, хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ, не інакше сказано і в Луки, в шостому розділі, де Христос віддаляє від себе всяке панування і владарювання, зобов'язуючи до цього ж своїх апостолів, а крім того, це підтверджено у Матея, розділ чотирнадцятий, де Петро каже Господеві, що вони покинули все, щоб піти за Ним); але інша річ — дочасне володіння речами для здійснення спільної братньої любові, і саме в такий спосіб Христос і його апостоли воістину володіли благами за природним законом, що його дехто називає jus poli, себто закон небес, адже він спрямований на підтримання природи, що без жодного людського втручання є суголосним праведному законові; на противагу jus fori(2), який є законом, заснованим на домовленості між людьми. У давнину, ще до першого їх розподілу, ці речі були такими, яким тепер є те, що нікому окремо не належить і чим може користуватися кожен, хто це візьме, і вони були у певному сенсі спільними для всіх людей; лиш після гріхопадіння наші прабатьки стали ділити речі за власністю, і відтоді почалося мирське володіння, як ми його бачимо нині. Але Христос з апостолами володіли речами першим способом, і саме таким способом посідали вони одежу, хліб та рибу, і, як каже Павло у першому посланні до Тимотея, маючи поживу та одежу, цим будемо вдоволені(3). Тому речі сі Христос з його
(1) Серед наших дібр (лат.). (1) Громадський закон (лат.). (3)1 Тим 6, 8.
[377]
учнями мав не у володінні, а в користуванні, і се ніяк не зачіпає їх абсолютної убогості. Що вже був визнав Папа Никола II у декреталії Exiit qui seminat(1).
Але тут з протилежного боку підвівся Жан д'Анно і сказав, що Убертинова позиція здається йому противною праведному розсудові і слушному тлумаченню Писання. Адже не можна говорити лише про право користуватися такими дібрами, які зі вжитком зникають, як хліб і риба, бо ж ними насправді не можна користуватися, їх можна лиш спожити цілком; усе те, чим вірні спільно володіли в первісній церкві, як випливає з другого і третього розділу Діянь, було їх власністю на підставі того самого способу володіння, який був їм властивий до навернення; після зшестя Святого Духа апостоли володіли маєтками в Юдеї; обітниця жити, нічим не володіючи, не поширюється на те, чого людина конче потребує, щоб жити, і коли Петро сказав, що він покинув усе, він не мав на мислі відречення від всякої власності; Адам мав владу над речами і володів ними; не можна сказати, що слуга, дістаючи гроші від свого господаря, ними просто користується або має їх у вжитку; слова булли Exiit qui seminat, на яку мінорити завжди посилаються і яка заряджає, щоб менші брати мали в користуванні лише те, чим послуговуються, не маючи його у власності та посіданні, стосуються лише тих дібр, які не витрачаються зі вжитком, адже ж якби ця булла мала на увазі речі зникомі, вона б твердила річ неможливу; фактичний вжиток неможливо відрізнити від юридичного володіння; всякий людський закон, який лежить в основі володіння матеріальними дібрами, міститься в законах правителів; Христос як смертний чоловік з самої миті свого зачаття володів усіма земними благами, а як Бог дістав від Отця вселенське панування над усім; Він посідав одежу, поживу, гроші, одержані у пожертву і в дар від вірних, а якщо був убогий, то не тому, що нічим не володів, а тому, що не вживав плодів своєї власності, позаяк саме лиш юридичне володіння, відділене від одержання пожитку з нього, не збагачує власника; якщо ж Exiit твердить інше, римський понтифік, що стосується